завеликими шкільними піджаками; а потім канікули на морі, обнесений ровом замок із піску, морозиво, яке вони впустили на пісок. Вишикувані на килимку великі та маленькі черевики.
А потім мами. Ці мами у Facebook. Вони говорять так, ніби винайшли саме материнство, ніби винайшли матку, розповідаючи одна одній, що вони повна протилежність своїх матерів, бо їли кіноа й заплітали африканські косички, мали свою дошку на Pinterest з усілякими творчими ідеями, аби приборкати непокірних дітлахів у віці до п’яти.
Повертаюсь до стійки, стаю ближче до п’яної дівчини. Отримавши необхідну дозу алкоголю, я почуваюся набагато краще, руки вже не тремтять. Усміхаюся, вона уважно мене оглядає з голови до п’ят, похитуючись на табуреті.
– Не хочеш чогось випити? – мовлю їй привітно, ніби ми вже знайомі.
У її затуманених очах спалахнув подив. Дівчина змусила себе випрямитись і тепер уже не спиралася на стійку.
– Ром із колою, – відповіла вона мені. До неї знову повернулася розв’язність; відвернувшись від мене, вона починає стукати пальцями по бару.
Поки замовляю напої, вона вдає, що перевіряє щось у телефоні. Мені видно екран – навмання гортає застосунки та повідомлення.
– Я Роб, до речі, – кажу їй.
– Чарлі, – відказує вона. – Проте всі мене кличуть Чарльз.
– Тутешня? – запитую.
– Народилась і виросла в Кемборні, – повертається до мене. – Але зараз із сестрою мешкаємо тут. – Її очі схожі на язик ящірки, яким вона намагається мене вжалити, думаючи, що я не помічаю. – Ти, мабуть, ніколи й не чув про Кемборн?
– Шахти, правильно?
– Саме так. Радше залишки. Батько працював у шахті, доки її не закрили. – Вона розповідає, і я помічаю характерний акцент. Спадна інтонація, м’яка вимова гортанного «р».
– А ти?
– Лондон.
– Лондон. Прекрасно.
– Ти знаєш Лондон?
– Була там один чи два рази, – промовляє вона і знову відводить погляд в інший бік бару, глибоко затягується.
Вона молодша, ніж мені здавалося, близько двадцяти п’яти. Мідне волосся, ще дитячі риси обличчя. У ній ховається щось божевільне, щось, чого я не можу розгледіти, воно десь затаїлося за алкоголем та розмазаною косметикою навколо очей. Тут, у «Контрабандистах» їй не місце, здається, вона втекла з весілля і врешті-решт опинилась у цьому барі.
– Тут у відпустці?
– Типу того.
– Подобається Тінтаґель? – запитує вона.
– Я тільки сьогодні приїхав. Піду до замку завтра. Зупинився в готелі поруч.
– Значить, тут уперше?
– Так.
Це брехня, бо я не можу розповісти їй, що ми вже були тут раніше. Нас троє в кінці дощового літа – закутані від вітру, у дощовиках на шорти. Пам’ятаю, як Джек гасав по траві біля стоянки і який наляканий вигляд мала Анна.
