його, і перевіряє час на телефоні.
– Гаразд. Останній, – хихоче собі під ніс, намагаючись злізти з табурета у вузькій спідниці. Дивлюсь, як вона йде до вбиральні (про це вона мені скорботно повідомляє), і бачу, як виділяється білизна під її спідницею, слід табурета на стегнах.
Коли повертається, від неї пахне парфумами. Поправила косметику і зав’язала волосся назад. Ми замовляємо шоти, говоримо і п’ємо, разом потягуємо з фляжки, потім вона показує мені відеоролики про собак з YouTube, бо її сім’я розводить риджбеків, далі бійки, записи з вуличних камер відеоспостереження, де людей б’ють до непритомності, бо один з її хлопців з Кемборна був кікбоксером, але зараз у тюрмі через збройний напад.
Потім я підводжу погляд, і все довкола розпливається: заїло музику в програвачі, увімкнене світло, гучне виття пилососа. Починаю розмірковувати, може, я заснув чи втратив свідомість, проте Чарлі досі біля мене, бачу, п’ємо горілку з «Ред Буллом». Дивлюся на неї, а вона всміхається вологими, п’яними очима і знову регоче, тицяючи в подружку, офіціантку, яка зиркає на неї і штовхає пилосос по килиму.
А потім ми виходимо, розігравши невеличку виставу, де вона каже, що їй треба йти додому, бредемо, тримаючись за руки, уздовж безлюдної центральної вулиці, хихочемо та втихомирюємо одне одного, опиняємось на сходах, що ведуть до невеличкої квартири над сувенірною крамницею, де працює Чарлі. У кінці сходів вона дивиться на мене, її губи нагадують форму серця, мене охоплює п’яна хіть, і я притискаю її ближче до себе, ми починаємо цілуватись, моя рука залазить до неї під спідницю.
Кінчивши, лежимо на її невеликому односпальному матраці на підлозі, не дивлячись одне одному в очі, сховавши голови в шиї одне одного. Після обіймів, що за тривалістю можна було би вважати прийнятними, я йду коридором до ванної кімнати. Намагаюся намацати вимикач, але опиняюся не у ванній, а в дитячій. На противагу необлаштованій кімнаті Чарлі, вона радше нагадує виставкову залу. Світильник у формі літака, точно такий, як і малюнок на стіні. Охайно складені набиті іграшками коробки. Стіл із кольоровими олівцями та стосами паперу. Прикріплені до дошки грамоти й нагороди, здобуті у футболі, дзюдо та за значні здобутки в навчанні.
Біля ліжка стоїть нічник, не можу стримати себе, аби його не ввімкнути. Дивлюся, як він кидає блідо-блакитні місяці та зірки на стелю. Підходжу ближче до вікна, вдихаю ледь чутний аромат кондиціонеру для одягу та дитячого шампуню. У кутку помічаю маленький жовтий ліхтарик, точнісінько такий, як колись був у Джека. Беру його в руки – міцний пластик, надійна гума, великі кнопки для малих незграбних пальців.
– Агов, – каже Чарлі, від її слів я здригаюсь і підстрибую. Вони звучать майже як питання.
– Пробач, – бурмочу у відповідь. Раптово відчуваю себе надто тверезим, руки починають тремтіти. – Я шукав ванну кімнату.
Чарлі дивиться на мої руки, які й досі тримають ліхтарик.
– Мій хлопчик, – промовляє вона, і на її обличчі танцює місяць із нічника, – він сьогодні лишився з сестрою, тому я пішла в загул. – Вона поправляє папір та олівці, розташовуючи
