обтяжує мені плечі. Ближче до краю відчуваю бризки морської води й зупиняюсь, аби перепочити, дивлюсь на набігання хвилі. Вона швидко несеться і безжально змітає замки з піску й водоростів, винесених на берег попередньою хвилею.
Я піднімаюсь далі вгору пагорбом, де колись розташовувався оглядовий майданчик. Тут нема туристів, тільки вітер та крики чайок. Знаходжу рівну поверхню, кладу дерев’яну дошку, фіксую триногу, додаючи їй ваги, аби раптом вона не змістилась. Перевіряю лінзи, прикріплюю фотоапарат, ще раз перевіряю, чи нічого не заважає йому обертатись.
Умови ідеальні. Море, пісок і трава настільки яскраві, що аж не віриться. У ранкових променях вони схожі на кольори дитячої веселки. Стоячи спиною до моря, я дивлюся на природний вигин пагорбів, плавний спуск у долину до старенького містечка. Надзвичайно загадкове місце. Саме тут можна дотягтися та провести рукою по землі, відчути кожну горбинку та зубчик, ніби читаєш шрифтом Брайля.
Вітер посилюється, і я знаю: час починати. Роблю перші кадри панорами, спрямувавши об’єктив на північний схід, де розташований мис. Потім повільно обертаю головку штатива, зупиняючись на однаковій відстані, аби зробити наступний кадр, аж доки отримаю повну 360-градусну панораму.
Вщухає тихе дзижчання фотоапарата, перевіряю знімки на екрані, аби впевнитись, що всі кадри збереглись, спаковую обладнання і йду назад до стоянки.
До будинку їхати близько години вздовж узбережжя. Прямую безлюдними вулицями селища. Віконниці крамниці на розі й досі зачинені – мертвий сезон. Минаю церкву і їду далі звивистою дорогою через піщані дюни, повз інформаційний центр організації охорони пам’яток історії та культури і опиняюсь на ґрунтовій дорозі, що веде до краю обриву та будинку.
Мене вабила не лише відлюдність будинку, а й саме розташування. Цілковито відданий на ласку стихії, він височів на самісінькій скелі по інший бік затоки Сент-Ів. Навкруги жодної іншої будівлі. Тут нема ніякого укриття, ані долини, аби хоч якось угамувати люті вітри з Атлантичного океану. Коли дощ б’є по шибках, а вітер з моря не вщухає, будинок здригається, і здається: ще мить, і він розвалиться на шматки й полетить у море.
Щойно переступивши поріг, я наливаю собі повну склянку горілки. Піднімаюсь нагору у свій кабінет, сідаю за стіл і задивляюсь у слухове вікно, що виходить на затоку. Заходжу у свій профіль на OkCupid та Heavenly Sinful[1], аби перевірити, чи ніхто не написав. Бачу лист від «Саманти», жінки, з якою спілкувався кілька тижнів тому.
«Агов, ти кудись зник. Ще маєш бажання зустрітися?»
Дивлюсь її світлини, перестрибуючи нудотні зображення блискучих черевиків та викинутих на смітник парасольок, крил літака, сердець на капучино. Натрапляю на один знімок, де вона десь на відпочинку, і нарешті пригадую, що вона гарненька, тендітна й скромна брюнетка.
«А я гадав, це ти зникла! Звісно, я залюбки б зустрівся…»
Під’єдную фотоапарат і починаю
