горлянку, він вигадав би щось більш правдоподібне.
– Дайте мені ключ,– сказав я,– я хочу поглянути на труп. Прошу вибачення, але ж мушу я якось перевірити ваші слова.
Він сумно похитав головою.
– Я знав, що ви про це попросите, але ключа у мене немає. Він на моєму брелоку на туалетному столику. Я мав залишити його там, аби не дати ані найменшого приводу для підозр. У тих джентльменів, що йдуть по моєму сліду, дуже уважний погляд. Вам доведеться повірити мені на слово до ранку, після чого, запевняю вас, ви отримаєте найпереконливіші докази того, що труп і справді лежить нагорі.
Я замислився на кілька секунд.
– Гаразд. До ранку так до ранку. Я замкну вас у цій кімнаті і залишу ключ у себе. І ось ще що, містере Скаддер: я вірю, що ви говорите правду, але якщо виявиться, що це не так, краще б вам пам’ятати, що я дуже вміло поводжуся з пістолетом.
– Зрозуміло,– сказав він, скочивши.– Не маю честі знати, як вас звуть, сер, але ви шляхетна людина. Буду вдячний, якщо ви ненадовго позичите мені бритву…
Я відвів його в спальню і залишив наодинці. Через якихось півгодини з дверей спальні з’явилася постать, яку я ледь упізнав. Від колишньої зовнішності Скаддера залишилися тільки колючі, голодні очі. Він чисто виголив підборіддя, розділив волосся на прямий проділ і підстриг брови. Тримався він так, ніби щойно повернувся зі стройових навчань на плацу, і взагалі мав вигляд справжнісінького – аж до характерної тропічної засмаги – британського офіцера, що півжиття прослужив в Індії. На додачу до всього він вставив в око монокль, а коли знову заговорив, з його промови зникли навіть незначні сліди американського акценту.
– Боже мій! Містере Скаддер…– затинаючись, пробурмотів я.
– Не містер Скаддер,– виправив він,– а капітан Теофіл Дігбі, сороковий полк гуркхських стрільців11, у відпустці в Лондоні. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаєте, сер.
Я постелив йому в курильні, а сам ліг на канапі – у набагато бадьорішому настрої, ніж протягом усього цього місяця. Що не кажи, а навіть у цьому богом забутому мегаполісі інколи трапляються дивовижні речі.
Наступного ранку я прокинувся від того, що старина Паддок, який заявився ще й на світ не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи біля дверей курильні. Колись я врятував йому життя на Себакве12, і з тих пір, як я повернувся в Англію, йому спало на думку стати моїм добровільним слугою. Здібностей до ввічливої бесіди він мав не більше, ніж гіпопотам, особливої користі від його прання і прасування теж не спостерігалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну відданість.
– Годі галасувати, Паддоку,– сказав я.– Там мій друг, капітан… капітан…– Я так і не зміг згадати ім’я мого гостя.– Він тимчасово зупинився у мене. Приготуй сніданок на двох і зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.
Потім
Гуркхи – британські колоніальні війська, сформовані з непальських добровольців.
Ріка в Зімбабве.
