на велику карту Британських островів. Мені здалося найрозумнішим сховатися в якій-небудь безлюдній місцевості, де я міг би використовувати свої навички життя в африканській савані, тому що в місті я в будь-якому разі відчував би себе як щур у пастці. Для цієї мети найкраще підходила Шотландія: усі мої предки були родом звідти, і сам я легко міг зійти за пересічного шотландця. Перед тим мені спало на думку видати себе за німецького туриста, оскільки мій батько мав ділових партнерів у Німеччині, завдяки чому я з дитинства досить вільно розмовляв німецькою – не кажучи вже про три роки, проведені на мідних копальнях у німецькому Дамараленді16. Але потім я вирішив, що подоба шотландця викличе менше підозр і буде менше пов’язана з обставинами мого минулого, можливо, відомими поліції. Як місце своєї тимчасової еміграції я вибрав Галловей. Це була найближча, якщо рухатись на північ, область шотландських пустищ – і, судячи з карти, явно не дуже густонаселена.
Довідник Бредшоу17 повідомив мене, що шотландський потяг відходить із вокзалу Сент-Панкрас у десять хвилин по сьомій ранку; отже, ближче до вечора я міг зійти на будь-якій станції у Галловеї. Непогано, але зараз набагато важливіше дістатися самого вокзалу: я не мав сумніву, що «друзі» Скаддера стежитимуть за кожним моїм кроком. Це завдання змусило мене поламати голову, але незабаром я відчув щось на кшталт осяяння, після чого ліг і проспав дві неспокійні години.
Прокинувшись о четвертій ранку, я відчинив віконниці у спальні. Небеса сяяли ніжним світлом чудового літнього ранку, горобці тільки-тільки почали свій галас. Усе те, про що я болісно роздумував дві години тому, здалося мені вкрай безглуздим, і я відчув себе жалюгідним переляканим дурнем. А що як пустити все на самоплив, сподіваючись, що британська поліція зрештою розбереться в моїй справі? І все-таки, ще раз подумки оцінивши своє становище, я не зміг відкинути висновки, до яких дійшов уночі, тому, скріпивши серце, вирішив дотримуватися прийнятого плану. Не те щоб я чогось злякався – просто не схильний був шукати нових неприємностей. Якщо ви розумієте, про що я.
Я відшукав у своєму гардеробі зношений твідовий костюм, пару міцно підкованих добротних черевиків і простору фланелеву сорочку. У порожні кишені я порозсовував запасну сорочку, полотняну кепку, кілька носових хусточок і зубну щітку. За два дні до цього я зняв зі свого банківського рахунку пристойну суму – на випадок, якщо би Скаддеру знадобилися гроші,– і сховав п’ятдесят соверенів у поясі, привезеному мною з Родезії. Більше мені нічого не було потрібно. Потім я прийняв ванну і підстриг вуса, залишивши під носом лише коротку щетинку.
На черзі був наступний крок. Паддок завжди з’являвся рівно о пів на восьму і відчиняв двері своїм ключем. Але близько шести сорока, як я знав з колишнього досвіду, з’являвся молочник, трясучи бідонами, і залишав пляшку з молоком у мене на порозі. Іноді я зустрічав цього молочника, виходячи з дому на ранкову прогулянку. Це був молодий чоловік приблизно мого
Землі, населені народом дамара. Дамара, поряд із бушменами,– одні з найдавніших жителів Намібії.
Серія залізничних довідників і путівників, названа на честь англійського картографа і видавця Джорджа Бредшоу (1801–1853). Видавалася в Манчестері від 1839 до 1961 року.
