ж, навідуючись до нас після двох дюжин візитів, він незмінно залишався бадьорим і сповненим енергії, ніби тільки-но підвівся з ліжка, добре виспавшись. Із ним можна було розмовляти на будь-які теми – птахи, тварини, рослини, книжкові новинки, політика, релігія,– тільки не про нього самого. Кращого співрозмовника годі було уявити: крім гостроти розуму і начитаності у нього була просто чудова вдача, чисте золото. Якби не він, я б у цій глушині напевно пустив би коріння і відростив пагінці, бо маю вроджену схильність до здерев’яніння. Мері схвалювала нашу дружбу, а Пітер Джон його просто обожнював.
Того вечора у дока був відмінний настрій, і вряди-годи він торкнувся свого минулого. Мова зайшла про людей, з якими йому хотілося б побачитися знову: про ірландця з іспанською кров’ю, власника маєтку на півночі Аргентини, який наймав чередниками диких горців і щонеділі влаштовував між ними кулачні бої, після чого виходив сам на сам із переможцем і неодмінно відправляв його в нокаут; про шотландця, негоціанта з Ханькоу, який подався в буддисти, став ченцем і читав молитви китайською і санскритом із виразним акцентом уродженця Глазго; але перш за все – про одного малайського пірата, який, за словами дока, був справжнім святим Франциском в поводженні з тваринами, але сутим Нероном зі своїми родичами-людьми.
Потім розмова зайшла про Центральну Азію, і Ґрінслейд зауважив, що коли знову залишить Англію, то неодмінно вирушить у ці краї, адже саме туди стікається найстрашніший непотріб з усього світу. На його думку, кінець кінцем саме там мало статися щось дуже незвичне.
«Лише подумайте! – врешті-решт вигукнув він.– У містах із такими дивовижно казковими назвами і неймовірним минулим, як Бухара або Самарканд, владу захопили якісь жалюгідні банди комуністів! Так не може тривати вічно. Одного чудового дня вир історії породить нового Чингісхана або Тимура. В Європі панує справжній розгардіяш, але Азія – це первісний хаос».
Після обіду ми сіли біля каміна в бібліотеці, яку я обробив на манер бібліотеки сера Волтера Булліванта в Кеннеті, як заприсягся собі сім років тому. Взагалі-то я розраховував перетворити її на своє персональне гніздечко, де міг би спокійно писати, читати і курити, але Мері не дозволила. У неї нагорі була своя симпатична вітальня, обшита дерев’яними панелями, але вона рідко туди заглядала. І хоч я, бувало, проганяв її, вона завжди поверталася, як польова куріпка повертається до гнізда.
Ось і зараз вона сіла з іншого боку мого письмового столу. Щодо порядку, я дотримуюся поглядів старого мисливця, але з Мері неможливо боротися. Тому моє робоче місце зазвичай захаращено її листами й рукоділлям, іграшки та розмальовки Пітера Джона по вінця заповнюють шафу, де я тримаю свої альбоми з рибальськими мушками, а сам Пітер Джон щоранку влаштовує собі будиночок під перевернутим стільцем на камінному килимку.
Вечір видався прохолодний, тому сидіти біля вогню було приємно, дрова зі старого грушевого дерева наповнювали
