вирушила на полювання з друзями в Нортгемптоншир, у маєток Рашфорд-корт. Восьмого березня вона пішла пішки в село Рашфорд, щоб відправити телеграму,– і зникла. Востаннє її бачили у двадцять хвилин на дванадцяту, коли вона виходила крізь хвіртку в огорожі маєтку…
Голос фінансиста задрижав.
– Господи милосердний! – вигукнув я, підводячись. Джуліус Віктор відвернувся до вікна, а я тим часом перетнув кімнату і почав ритися в книгах на полицях. Мовчання тривало недовго, і першим його порушив я:
– Ви вважаєте, за цим стоїть утрата пам’яті?
– Ні,– відповів він.– Пам’ять тут ні до чого. У нас є докази, що вона викрадена тими, кого я вважаю своїми ворогами. Її тримають як заручницю.
– Ви впевнені, що вона жива?
Він кивнув, бо голос знову відмовився йому служити.
– Існує доказ, який указує на ретельно продуманий і диявольськи витончений план. Можливо, це помста, але я схиляюся до іншого пояснення: політика. Люди, які захопили Аделу, розраховують у такий спосіб убезпечити себе.
– Що зробив Скотланд-Ярд?
– Вони зробили все, що в людських силах, але морок навколо цієї справи тільки згущується.
– У газетах нічого про це не писали. Хоча я зараз рідко в них заглядаю, але таку подію напевно б не пропустив.
– Обставини не розголошувалися, і журналістам нічого не перепало. Про причини ви дізнаєтеся пізніше.
– Містере Віктор,– промовив я,– я вам щиро співчуваю. У мене, як і у вас, теж одна дитина, і якби щось подібне трапилося з нею, я, скоріш за все, збожеволів би. Але і не став би до кінця падати духом. Упевнений, міс Адела жива, здорова і незабаром повернеться додому, хоча вам, скоріш за все, доведеться заплатити за це нечувану суму. Я майже впевнений, що це справа рук банальних шантажистів.
– О, ні,– майже беззвучно вимовив він.– Це не шантаж, а якби так воно і було, я все одно не став би платити викуп. Повірте, сере Річард, становище було надзвичайно важке. Ідеться про куди більш важливі речі, ніж доля однієї юної дівчини. Я зараз не буду торкатися цього питання: усі подробиці, аж до найдрібніших, дещо пізніше вам повідомить людина, яка зробить це значно краще за мене. Але в заручниках моя дочка, моє єдине дитя, і я прийшов просити вас про допомогу. Тільки ви зможете її знайти!
– Але я зовсім не детектив,– невпевнено сказав я.– Я дійсно щиро співчуваю вам, але не бачу, чим можу допомогти. Якщо Скотланд-Ярд визнав своє безсилля, то у такого дилетанта, як я, напевно нічого не вийде.
– Справа в тому, що ви мислите зовсім інакше, ніж звичайні нишпорки, і, до того ж, вирізняєтеся винятковою мужністю. Я знаю, чим ви займалися раніше, сере Річарде. Повірте – ви моя остання надія.
Я зі стогоном звалився в крісло.
– Навіть не знаю, як пояснити, що всі ваші зусилля марні. Дійсно, під час війни я виконував деякі спеціальні доручення командування, не зовсім звичайні, відверто кажучи. Деякі
