за пернатими. І ось таким чином, покинувши грума, він ступив на стежку – і безслідно зник.
Ця історія змусила мене здригнутися. Я добре пам’ятав сера Артура Воркліффа. На обличчі цього видатного полководця і державного діяча завжди лежав відбиток щирої доброти. Можна тільки уявити той невимовний жах, який принесла йому звістка про те, що трапилося. Якби щось подібне сталося з Пітером Джоном, я б збожеволів від горя. Молода жінка-мандрівниця і студент, напевно непоганий спортсмен, цілком могли постояти за себе. Але десятирічний хлопчисько! І, тим не менше, усі три події виглядали занадто розрізненими і віддаленими в часі, щоб бути пов’язаними між собою.
Саме про це я і запитав Магіллврі.
– Але що, чорт забирай, змусило тебе зв’язати ці зникнення? Троє людей зникли з різницею в кілька місяців у віддалених одна від одної частинах Англії. Міс Віктор могли викрасти заради викупу, лорд Меркот міг з тієї чи іншої причини втратити пам’ять і заблукати, а Девіда Воркліффа могли вкрасти якісь місцеві волоцюги. Чому ти вважаєш усе це частинами єдиного плану? Та й узагалі, чому ти вирішив, що хоча б один із цих випадків – справа рук злочинного синдикату? У тебе є хоч один доказ, що вони захоплені як заручники?
Магіллврі на мить замислився.
– Так,– нарешті вимовив він.– По-перше, загальні міркування. Якби банда мерзотників замислила викрасти трійцю заручників, вони не змогли б вибрати кращих кандидатур: дочка найбагатшого у світі фінансиста, спадкоємець давнього і славетного герцогського роду, єдиний син національного героя. Але є і прямий доказ…
Він знову замовк, вагаючись.
– Ти хочеш сказати, що у Скотланд-Ярда немає жодної зачіпки в цій справі?
– Ми проаналізували мінімум сотню, але всі вони вели в глуху безвихідь. Будь упевнений, ми врахували кожну дрібницю, просіяли кожну подробицю крізь дрібне сито. Ні, Діку, біда не в тім, що ми опинилися недалекими і дурнуватими, а в тім, що нам протистоїть диявольськи витончена хитрість. Ось чому без тебе і твоєї унікальної здатності знаходити істину там, де безсила звичайна слідча логіка, нам не обійтися. Півсотні моїх колег працюють удень і вночі, і єдине, чого нам, на щастя, вдалося уникнути – це витоків у газети. Тому в нас не плутаються під ногами всілякі доморощені детективи. Але результату поки немає. Ти берешся допомогти?
– Ні. Але навіть якби і погодився, усе одно не бачу жодної можливості довести, що ці три викрадення пов’язані між собою, або що хоч одне з них скоєно злочинним синдикатом, що, як ти стверджуєш, у вас «під ковпаком». Поки я почув лише версії, причому вельми хиткі. І де ж твій прямий доказ, скажи, будь ласка?
Магіллврі злегка зніяковів.
– Здається, я почав не з того кінця…– пробурмотів він.– Спочатку слід було б показати, наскільки небезпечним є наш супротивник, тоді тобі було б легше оцінити інше. Я сказав, що у мене є доказ, і він дійсно існує. Мені, принаймні, він здається вагомим.
– Кажи!
– Це, як не дивно, лише
