брати участь. Просто не зможу. Це свідомо неможливо – у мене немає для цього ані бажання, ані можливостей. Я не професійний рятівник юних леді, з якими ніколи навіть до пуття не стикався.
Людина, торочив я собі, має обмежувати свої обов’язки колом друзів і близьких – за винятком тих випадків, коли його сили потрібні країні. Мені за сорок, у мене дружина і крихітний син, про яких я повинен піклуватися, до того ж, я прийняв тверде рішення відійти від справ і вимагаю поваги до свого вибору.
Але я б збрехав, стверджуючи, що на душі у мене було спокійно. Немов каламутна штормова хвиля із зовнішнього світу обрушилася на мій мирний куточок. Побачивши Мері з Пітером Джоном – вони годували лебедів на березі озерця, я зупинився, щоб пограти із синочком. Робочі удобрювали інжирні деревця біля південної огорожі саду і чекали розпоряджень щодо молодих каштанів у розпліднику; старший пташник гукнув мене біля стайні, щоб з’ясувати, яке застосування знайти свіжій порції фазанових яєць, а конюх попросив мене оглянути бабки у коня Мері,– однак я просто не міг змусити себе з кимось говорити. Я любив ці речі і ці турботи, але на мить немов позолота обсипалася з усього, що мене оточувало. Мені довелося відкласти справи до того моменту, коли я почуватимусь краще.
З важким серцем я повернувся до бібліотеки, але не минуло й двох хвилин, як почувся шелест шин машини, що під’їхала до будинку. Потім у дверях з’явився Педдок, позаду якого маячили кострубата постать і чисто поголене обличчя Магіллврі, що здалося мені вкрай зосередженим.
Либонь, я навіть не простягнув руки. Ми були близькими друзями, але бачити його тієї миті мені хотілося найменше за все.
– От бісів причепа! – мимохіть вирвалося в мене.– Сьогодні зранку ти в мене вже другий відвідувач. І не шкода вам палива!
– Ти отримав листа від лорда Артінсвелла? – без передмов спитав Магіллврі.
– На жаль, так,– сумно кивнув я.
– Тоді ти знаєш, навіщо я приїхав. Але це може почекати до обіду. Діку, будь ласка, поквап слуг. Я голодний, як боривітер.
Мій приятель із його гострим носом і сухою головою і справді скидався на боривітер. Але довго сердитися на Магіллврі було конче неможливо, тому ми разом вирушили на пошуки Мері.
– Одразу скажу, що ти приїхав даремно,– зауважив я принагідно.– Я не дозволю ані тобі, ані будь-кому знову мене ошукати. І не думай проговоритися Мері. Не хочу, щоб вона хвилювалася через ваші дурниці.
За столом розмова йшла про Фоссе, про Котсуолдс8, про «оленячий ліс», куди я збирався навідатися (він називався Мечрі), і про сера Арчібальда Ройленса, мого співорендаря, який нещодавно вкотре ледь не зламав шию, вправляючись у стипль-чезі.
Магіллврі був відмінним мисливцем, і міг багато розповісти про Мечрі. Головною незручністю цього місця було його оточення: на півдні Гарипол із занадто крутими схилами, на сході – ліс Гленайсіл, такий величезний,
Котсуолдс – протяжна гряда пагорбів у західній частині Центральної Англії. Офіційно визнана «територією видатної природної краси».
