натяків та асоціацій, але готовий битися об заклад, що ти повністю зі мною погодишся, якщо у всьому розберешся неупереджено. Головне ось у чому: під час полювання на велику дичину ми теж отримали кілька незрозумілих послань, подібних до цього безглуздого віршика. Раніше ні з чим подібним я не стикався. Один з ватажків розважається тим, що розсилає безглузді «підказки» своїм супротивникам. І в першу чергу це говорить про те, наскільки синдикат упевнений у власній безпеці.
– Але ж ти сказав, що вони так чи інакше у вас у руках! Чому тоді тебе хвилюють заручники? Візьмете ватажків – і отримаєте всіх трьох цілими й неушкодженими.
– Якби ж то! Не забувай, з ким ми маємо справу. Спочатку вони використовують їх як щит, а коли ми відмовимось укласти з ними угоду, просто знищать.
Вочевидь, на моєму обличчі знову відобразилась недовіра, тому що Магіллврі з натиском додав:
– Саме так, вони вб’ють їх – трьох безневинних людей, а потім і самі не вагаючись пожертвують собою. Я непогано знаю цю породу. Хіба вони не чинили приблизно так само і раніше?
Він згадав кілька недавніх подій.
– Кепсько! – вигукнув я.– Просто жахливо! Єдине, що залишається в такій ситуації,– поводитись дуже обережно і наносити удар по ватажках тільки після того, як жертви опиняться в безпеці.
– У цьому й річ,– похмуро буркнув Магіллврі.– Уяви наше становище. Операція запланована на початок червня. Не вдаватимуся в деталі, чому обрана саме ця дата, але, повір, для цього є вагомі підстави. Існує надія, що завдяки нашим діям в Ірландії настане мир, а Італію і Північну Америку чекають події першорядної важливості, але все це залежить від того, чи вдасться знищити синдикат до середини літа. Розумієш? До середини літа ми повинні все закінчити, і якщо заручники не будуть звільнені до цього часу – вони приречені. Жорстокий вибір, але жодної альтернативи немає. Скажу тільки, що Джуліус Віктор, його світлість і сер Воркліфф знають про це. Але вони – видатні люди, і виконають свій обов’язок, нехай навіть ціною розбитого серця.
Пауза тривала кілька хвилин: я просто не знав, що сказати.
Уся історія як і раніше здавалася мені неймовірною, і все ж, дивлячись у щире обличчя Магіллврі, я не сумнівався в жодному слові. Я відчував жах – і перш за все тому, що описані моїм другом події нагадували тяжкий сон. Я гостро відчував власне безсилля, і це мене гнітило. Нарешті я вирішив, що допомогти нічим не зможу. А потім відчув раптове полегшення: тепер я міг чесно мотивувати свою відмову не лише небажанням розпрощатися з душевним спокоєм, а ще й тим, що непридатний для такої роботи. У мене відлягло від серця.
– Отже,– нарешті подав голос Магіллврі,– ти допоможеш нам?
– Ця шарада з недільного розважального додатка до «Таймс», яку ти мені показав, не має жодного значення. Ця загадка з тих, які не передбачають розгадки. Гадаю, ти збираєшся шукати заручників, використовуючи зібрані вами відомості про синдикати й особисті дані його ватажків.
Магіллврі кивнув.
– Але
