і принюхувався, насолоджуючись.
Але того ранку, про який ідеться, цей запах анітрохи мене не тішив, навпаки: він буквально шматував мене, викликаючи видіння порушеного непередбаченими обставинами сільського спокою. Клятий лист – він ні на мить не полишав моєї голови. Ледь ознайомившись із посланням Булліванта, я з обуренням порвав його на шматки, але вранці, ще в халаті (украй здивувавши покоївку), спустився в хол, дістав з кошика для сміття обривки, склав їх і перечитав ще раз від першої до останньої літери. А потім шпурнув у недавно розтоплений камін.
Я залишився твердим у намірі не мати справ ані з автором листа, ані з його планами, але вже не міг повернути відчуття безтурботності, яке раніше огортало мене, як затишний старий плащ. До сніданку я спустився раніше за Мері, і покінчив з ним ще до її появи. Потім я запалив люльку і, як зазвичай, вирушив на ранковий обхід своїх володінь.
Ранок був ясний, свіжий, без інею, і проліски, що розпустилися на березі озера, здалеку здавалися клаптиками літнього неба. Водяні курочки будували гнізда, а в жорсткій торішній траві під завісою соснового гаю вже пробилися перші нарциси. Старий Джордж Веддон прибивав дротяну сітку для захисту від кроликів, насвистуючи крізь останні два зуби, і все навколо, здавалося, наповнене радістю й весняним очікуванням. Та ось біда: я раптом перестав відчувати, що цей світ належить мені. Я немов дивився на чарівну картинку звідкись збоку. Щось увійшло ззовні та порушило вже таку звичну гармонію; і я не втомлювався проклинати Булліванта з його посланням.
Повернувшись до будинку, я з подивом виявив на під’їзній алеї перед фасадом здоровенний чорний «Роллс-Ройс». Педдок зустрів мене в холі і простягнув картку, на якій я прочитав відтиснене в’яззю: «Містер Джуліус Віктор».
Зрозуміло, це ім’я було мені знайоме. Джуліус Віктор – один із найбагатших людей у світі, американський банкір, під час війни керував фінансовими справами Британії. У газетах писали, що нещодавно він прибув до Європи на якусь міжнародну конференцію. До того ж я згадав, як Бленкірон, відверто недолюблюючи єврейський народ, якось при нагоді назвав його «найнеєврейським євреєм із часів апостола Павла».
У бібліотеці на мене чекав гінкий джентльмен – стоячи біля вікна, він неуважно оглядав наші околиці. Тільки-но я увійшов, він озирнувся, і я побачив худорляве обличчя, обрамлене ретельно підстриженою сивою борідкою, і найтривожніші очі з усіх, в які мені коли-небудь доводилося зазирнути. Гість мав винятково охайний і навіть підкреслено елегантний вигляд: костюм на ньому сидів просто дивовижно, чорна краватка зі шпилькою, прикрашеною великою рожевою перлиною, блакитна крохмальна сорочка, блискучі черевики. Але в його погляді було стільки божевілля, що він здавався якимось… скуйовдженим.
– Генерале! – вимовив він, рвучко зробивши крок мені назустріч.
Ми потисли один одному руки, і я жестом запропонував йому сісти.
– З вашого дозволу, без чинів,– сказав я.– Ви вже поснідали?
Він похитав головою.
– Випив
