я хоч чимось міг допомогти, я б приєднався до вас негайно. Але для справи напевно буде краще, якщо цього разу ти обійдешся без мене.
Розлучившись із Магіллврі, я в доброму гуморі вирушив прогулятися. Улагодивши питання з яйцями фазанів, я рушив до річки, щоб перевірити донні вудки. Погідливий день непомітно перейшов у тихий вечір, зорі розцяцькували небо, і я тихо подякував їм за те, що уникнув неприємної роботи, і тепер із чистим сумлінням знову можу насолоджуватися мирним життям. Я наполягаю – з чистим сумлінням: десь на самому дні моєї душі все ще жевріли якісь жаринки занепокоєння, але варто було ще раз тверезо поглянути на факти, аби переконатися в правильності мого рішення.
Відкинувши всі сумніви з голови разом із деталями цієї похмурої справи, я повернувся до чаю, нагулявши відмінний апетит.
У вітальні, крім Мері, я побачив стороннього. Це був сухорлявий джентльмен вельми похилого віку, прямий, як рушничний ствол, з обличчям, на якому життя написало стільки, що дивитися на нього те ж саме, що читати здоровезний роман. Коли він підвівся привітати мене, я не впізнав його, але незабаром посмішка, зморшки в куточках очей і повільний низький голос воскресили в моїй пам’яті два випадки з минулого, коли мені довелося зустрітися з сером Артуром Воркліффом.
Ми потисли один одному руки, я відчув, як крається моє серце, а потім ще раз, уже сильніше, коли я глянув на дружину. Мері почула те, чого не мала чути.
Я вирішив, що краще нічого не приховувати.
– Я здогадуюся, з чим ви завітали, сере Артур,– почав я,– і мені нескінченно шкода, що вам довелося пройти настільки виснажливий шлях марно…
Потім я розповів йому про зустрічі з Джуліусом Віктором і Магіллврі, про те, що вони мені повідомили, і про те, що я їм відповів. Мені здавалося, що ситуація максимально зрозуміла, і, схоже, сер Артур ладен був зі мною погодитися. Мері слухала, жодного разу не відірвавши очей від скатертини.
Поки я говорив, гість теж уникав зустрічатися зі мною поглядом, але потім повернув до мене своє обличчя, і я побачив, який біль на ньому написаний. Йому було трохи за шістдесят, але він здавався столітнім старцем.
– Я не заперечую вашого рішення, сере Річард,– неквапливо промовив він.– І знаю, що ви б не відмовилися допомогти, якби існувала хоч найменша можливість. Але зізнаюся – я нескінченно розчарований, тому що саме ви були моєю останньою надією. Розумієте, у мене нічого не залишилося на цьому світі, крім Деві. Якби він помер, напевно, я б це зміг витримати. Але не знати нічого про його долю і постійно думати про найгірше – це вже занадто.
Ніколи ще мені не доводилося відчувати такої гіркоти. Уявіть, як це: чути тремтіння в голосі, який звик владно віддавати команди, бачити сльози в цих ясних очах, які раніше непохитно і пихато дивилися на цей світ. Від цього просто хотілося завити, як пес. Я не вагаючись віддав би тисячу фунтів за можливість утекти до бібліотеки і зачинити за собою двері.
Але Мері повела себе дивно. Немов маючи за мету остаточно збентежити всі мої почуття, вона
