зараз я просто сапер. До СБУ повертатися не збираюся. А надто тепер, під час АТО.
– Можна запитати чому?
– Не хочу працювати з людьми, яким не довіряю.
Привітна усмішка миттєво зникла з обличчя генерал-майора. Я відчув на собі його важкий погляд.
– Дякую за відвертість. Справді, зараз мало кому можна довіряти. Але я спробую все ж вас зацікавити.
Яременко підвівся з крісла, дістав із шухляди синю теку з гербом України, витягнув із неї якийсь документ і поклав на стіл переді мною.
– Читайте!
Я заглибився в документ. Це був перелік загиблих у терористичному акті – знищенні громадської маршрутки, що прямувала з мого рідного села Веселе до райцентру. Список складався з дванадцяти дорослих людей та однієї дитини. Серце захололо. Я швидко читав прізвища згадуючи односельців: Тимошенко Мар’яна Вікторівна, 65 років – колишня вчителька, Тимошенко Георгій Костянтинович, 70 років – її чоловік, автослюсар, до якого зверталося все село, Кравцова Катерина Степанівна, 58 років – моя сусідка, тітка найкращого друга Льохи… Майже кожен пункт списку оживляв у пам’яті людей із далекого минулого, яких я вже більше ніколи не побачу. На щастя, я не завважив у списку ані Льохи Кравцова, ані своєї колишньої дівчини – Яни Самохіної. Цікаво, де вони зараз? Залишились у селі чи поїхали?
– Коли це сталося? – запитав я, прочитавши документ.
– Тиждень тому. Дивно, що ви не в курсі! Справа дуже резонансна. Постійно обговорювалася на телебаченні.
– Я не дивлюся телевізор.
– Російські засоби масової інформації намагаються видати цей теракт як помсту «українських фашистів» російськомовному населенню Донбасу. Світова спільнота висловила співчуття та занепокоєння можливим зривом Мінських угод. Спеціальне розслідування ОБСЄ не дало жодних результатів.
– Мене це чомусь не дивує. Але поки що не розумію, до чого тут я.
– Це ще не все! – промовив Яременко й дістав із теки ще один файл, у якому лежав аркуш у клітинку, вирваний зі шкільного зошита.
– Цього анонімного листа два дні тому знайшов комбат нашого батальйону біля Веселого. Хтось устромив його у шпарину штабного намету.
Я взяв файл і прочитав: «Задержите диверсанта Ходока! Эта тварь сидит на вашем блокпосту. Это он навел на маршрутку. Жертв может быть больше. Остановите Ходока!».
Я склав лист і знову почав прокручувати інформацію в голові. Якщо диверсант дійсно «сидить» в українському батальйоні біля Веселого, то, швидше за все, він є нашим солдатом чи офіцером Збройних сил України.
– Щось відомо про цього Ходока? – запитав я.
– Нічого. Його позивний ніколи не фігурував у радіоперехопленнях. Але й це ще не все…
Генерал-майор знову зазирнув до теки, дістав із неї особову справу й передав мені. Я відкрив її та побачив фотографію інтелігентного чоловіка років сорока п’яти у чорному цивільному костюмі. Тонкі губи чоловіка посміхалися неприємною саркастичною посмішкою.
