прямують до Баті!
– Ласкаво просимо! – промовив вартовий та повернув документи Індіанцю.– Вам до штабу.
Вевешник махнув рукою, наказуючи підняти важкий шлагбаум, і ми поїхали далі крізь загородження з мішків із піском, автомобільних шин і бетонних блоків розписаних патріотичними написами, які тішили око: «ПТН ПНХ», «Борітеся – поборете!», «Героям Слава!», «Смерть ворогам!».
«Таблетка» дерлася вгору. Обабіч дороги стояли дороговкази із застереженнями що схили заміновано. З вершини відкрився краєвид на всю долину: поле, за ним село, річка та чорні піраміди териконів. Краса! Якби не війна, можна було б і скупатися. Набридло їхати, хотілося розім’ятися, усе ж таки вісім годин у дорозі. Я побачив замаскований десантний міномет – «Нону», навколо якого були вириті бліндажі та ходили солдати у блакитних беретах аеромобільних військ. Далі дорога пішла вниз. Ліворуч у канаві застряг водовоз, трохи перекривши дорогу. Спітнілі солдати метушилися біля нього, наче мурахи, намагаючись виштовхнути вантажівку з ями. Праворуч були зібрані докупи екскаватори і трактори. Ми проїхали ще нижче й зупинилися біля двох вантажівок – «КАМАЗа» та «УРАЛа». Солдати в тільниках розвантажували ящики та заносили їх у штольню.
– Слава Україні! – Бандерас, висунувшись із віконця, привітався із товстим прапорщиком, одягнутим у камуфляж американського зразка. Прапорщик робив нотатки у блокнот, підраховуючи боєприпаси.
– Героям слава! – щиро, дружньо та бадьоро відповіли солдати.
– Ви хто? – підскочив до нашої «таблетки» товстий прапорщик.– І що привезли?
– Капітан Саєнко, інженерно-саперні війська,– відрекомендувався Бандерас.
– Завскладом прапорщик Коваленко,– відповів по формі військовий, потім нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сиділи ми з Мореманом.– Отже сапери…
– Як проїхати до штабу? – поцікавився Бандерас.
Коваленко втомлено глянув на Бандераса.
– Їдьте далі. На плацу запитаєте,– відповів прапорщик і витер хустинкою рясний піт із чола, наче не солдати, а він сам розвантажував ящики.
Не сподобався мені цей прапорщик. І погляд у нього неприємний, як у щура. Треба буде тримати його в полі зору.
– Дякую,– відповів командир і Індіанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проїхали на інший бік кар’єру, і зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамір, свист.
– Там щось відбувається,– промовив Індіанець, зупинивши машину.
Я вдивився у натовп, що складався із солдатів різних родів військ, які скупчилися утворивши щільне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’єру теж зібралися бійці. Усередині кола відбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледіти.
– Ходімо глянемо! – азартно запропонував Мореман.
Ми зібралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.
