з Лео обмінююмося поглядами, стримуючи усмішку.
– А хіба ти не так прославилася в школі? – бурмоче Лео собі під ніс, і Роуз відпускає йому запотиличника.
Наступним заходить Лекредж, восьмикласник, що забрів сюди навмання. Він нагадує мене у тринадцять років – геть не розуміє, як виживати в джунглях нашої школи. Його бас-гітара чи не більша за нього, але принаймні він добре грає на базовому рівні. Не так добре, як Емілі, і близько не так, як Наомі, але покатить. Здається, що йому доведеться впоратися, бо нікого більше не лишилося.
– Отже, Лекредже, я покажу тобі басову партію «Заморочки», добре? А потім…
– Народ, можете на хвилиночку перерватися? – раптом виявляється, що посеред кімнати стоїть містер Сміт, і вигляд у нього такий, ніби роздряд електричного струму змусив його виструнчитися й не дає зійти з місця. Такого виразу обличчя, як зараз, у нього ще ніколи не було – він ніби дізнався про наближення апокаліпсису. Мене це лякає. Всередині все стискається й тремтить. Щось погане, він скаже щось погане.
Усі мовчать. Усі мусять мовчати. Відчуття таке, ніби повітря навколо нас загусло, а час завмер, злипнувшись у моїх легенях. Я не можу дихати. Ми всі знаємо, що він зараз скаже.
– Її знайшли? – зсередини мене виривається шепіт, і звучить він так, ніби я на відстані світових років звідси.
Він киває, не в змозі дивитися нам у вічі.
– Вона?.. – це вже голос Лео, який пильно дивиться на Сміта, чекаючи, коли меч упаде.
– Вона… – на мить здається, що містеру Сміту перехопило подих, він киває.
Нарешті він дивиться на нас очима, повними сліз, – рот його скривився, і до мене не одразу доходить, що він… посміхається.
– Вона жива, – каже він.
3
Ґрунт вислизає у мене з-під ніг. На мить перед моїми очима виринає її обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востаннє, як вона посміхалася, як світилися зсередини її очі – і все, чого мені хочеться, – просто бути з нею.
– Так а де вона? – вистрелює Роуз. – Нам треба до неї, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?
– У Сент-Томасі, – каже містер Сміт.
– Чорт, – хитає головою Роуз.
– У лікарні? Що з нею сталося? – це вже я.
– Хтось її скривдив? – Лео стискає зуби. – Хто її в біса скривдив?
– Послухайте… – Містер Сміт виставляє руки вперед, ніби намагаючись заспокоїти розбурханий клас дітей. – Я знаю, що прийняти це нелегко, і тому хотів, щоб ви почули це саме від мене. Я поговорив із вашими батьками, і вони дозволили мені відвезти вас до лікарні, щоб ми дізналися більше. Але я мушу дещо вам сказати…
– Де вона була? – питає Роуз, не даючи йому закінчити речення. – Вона ж, напевне, сказала, де була?
– А вона пояснила чому? – голос Лео тихий, сповнений люті. – Вона пояснила, чому втекла?
– Що з нею сталося? – знову я. – Вона сказала, що сталося?
Коли містер Сміт сідає на край сцени, втупившись
