Роуз дивиться на Лео. – Вона була майже вдома. Вона впала?
– Не зрозуміло, як вона опинилася у воді, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовірно, не дали їй потонути, бо вона була непритомна від черепно-мозкової травми. Ті мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провівши ніч у воді, – допомогли їй вижити. Тож ми зігріваємо її, дуже повільно, і тримаємо в медичній комі, слідкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набряків і крововиливів. Завтра в нас буде більше інформації.
Мені здається, що я от-от усвідомлю те, що це дійсно відбувається, але цей момент не настає, і все видається сном.
– Тобто все погано, але вона одужає, так? Вона ж одужає? – питає Лео, розлючено відтинаючи кожне слово.
Лікарка вагається, напевне боїться відповісти чесно й засмутити цього хлопця під два метри зростом і відповідної статури. Лео часом лякає людей.
– Ми не знаємо… – повільно відповідає вона. – Те, що вона протрималася стільки в холодній воді й травма голови не вбила її одразу, – диво. Вона сильна, напевне сильна, інакше б вона не була тут. Вона отримує найкращий догляд.
– Можна нам до неї? – питає Роуз. – Будь ласка, я хочу її побачити.
Лікарка дивиться на Макса, який киває, дозволяючи. Вона оглядає наші обличчя, і я сподіваюся, що вона скаже «ні». Але вона не каже.
– Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не більше.
– З нею ж потрібно говорити? – питає Роуз, коли Макс відчиняє для неї двері. – Це ж може її розбудити? По телевізору казали, що люди в комі чують, коли з ними говорять.
– Ну, це медикаментозна кома.
– Що? – насуплюється Роуз.
– Ми пригнітили її нервову систему та зробили інтубацію, щоб вона могла відновитися після того, що пережила. Від розмов вона не прокинеться, але цілком імовірно, вона вас чує, тож… чому ні?
Лікарка коротко всміхається. Розправивши плечі, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою двері.
– Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь? – м’яко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.
– А ви? – питаю я.
– Чесно, Редлі, – її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене, – я не знаю.
Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.
– Вона погано виглядає? – питаю я.
– Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так? – каже він.
Я киваю.
– Вона виглядає погано. – Він киває на Наомі. – Здається, Роуз потрібна твоя допомога.
Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру
