зібралася в кутку довкола Роуз, що сиділа на столі, – ми тоді ще не спілкувалися, і вона була для мене міфічною приголомшливою істотою, на яку можна було дивитися лише з відстані. Принаймні півкласу дивилися на неї, а не на Сміта, прикуті до місця її історіями, доповненими виразною жестикуляцією.
Не дивилися на неї тільки я – істота, що, схрестивши руки, розвалилася на стільці в дальньому кутку класу; Наомі Демір, одягнена, як персонаж аніме, при повному макіяжі та зі штучними віями, котра нервово постукувала ручкою по парті, та Лео, що втупився в телефон.
– СЛУХАЙТЕ! – загорлав Сміт, і в кімнаті стало трохи тихіше. – Я не хочу карати вас усіх і залишати після уроків, але я саме так і зроблю, якщо ви зараз же не розсядетеся по місцях. Ясно?
Стогони, зітхання, закочування очей. Роуз просто розсміялася та лишилася сидіти на парті, схрестивши ноги й теліпаючи ними так, щоб черевики билися об металеву ніжку столу – бам, бам, бам.
Але містер Сміт виявився розумнішим. Він не намагався приборкати її так, як це зробили б інші вчителі. Він просто проігнорував її, і це так ударило по ній, що решта класу таки вгамувалися й сіли по місцях. Я пам’ятаю, що мені це сподобалося. Пам’ятаю, що мені спало на думку: от бачите, якщо досить довго ігнорувати того, хто тобі подобається, та людина зрештою закохається в тебе.
Яке невдале я тоді було.
Сміт сказав, що розбиває нас на гурти та дає завдання написати й зіграти три пісні разом. Він почав оголошувати склад груп, а мені лишалося тільки сидіти на гальорці, наповнюючись екзистенційною люттю. Розумієте, тоді зі мною ніхто не говорив, і такий стан речей мені подобався.
Ніхто не заганяв мене. Рік тому про мене не казали «мале, руде і в групі барабанить», радше, до мене ставилися як до низенького й худорлявого – аж надто худорлявого – створіння, та й то, якщо моє існування взагалі помічали. Мене це не дуже хвилювало – мені хотілося сховатися в своєму тілі, стати невидимкою, наскільки можливо. Так було безпечніше. Не було для мене нічого гіршого, ніж робити щось разом. Мені було відомо, що в списку людей, з якими іншим хочеться взаємодіяти, я посідаю останнє місце. То було жахіття – решту класу поступово розбивали на групи по троє-четверо й відправляли знайти місце, де можна обговорити, яку музику вони писатимуть, і почати зігруватися.
– Редлі, Наомі, Лео та… Роуз, – і я пам’ятаю, як на довгу мить заплющую очі, бажаючи, щоб усе це було сном, довгим химерним сном, який закінчився б тим, що от-от, за кілька секунд, я розстебну сорочку Роуз, і який завершився б, як завжди, перш ніж сталося б щось приємне.
– Ем, дідько, ні! – Лео майже кричав. Від його гучного голосу мої очі різко розплющилися.
– У чому проблема, Лео? – Містер Сміт питав без люті, без сарказму.
Лео стояв біля вікна з телефоном у руці.
– Я нічого не робитиму з цими невдахами. До біса, це лайно.
– Чому лайно? – запитав містер Сміт.
– Я навіть не хочу бути тут. – Лео пройшов між партами й наблизився до Сміта. Вони з ним однакового зросту, їхні обличчя на одному рівні, тож Лео дивиться йому просто
