нього в мене всередині все зіщулюється. За кілька кілометрів звідси моя подруга лежить у комі з дірками в мозку, навколо стоїть сморід блювоти – певне, маму вирвало в коридорі, а тато, ну… напевне його остання коханка любить час від часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своєї кімнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.
Але я не можу. Тому що є не тільки я. Є ж іще Ґрейсі. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати ті часи, коли мама здавалася мені найдобрішою людиною на світі, а тато – найсміливішим, тому я пробую знову.
– Тато… Мама п’є. Стає дедалі гірше.
Він трохи повертається на стільці, уникаючи мого погляду.
– Тебе майже не буває вдома, ти цього не бачиш, тобі не доводиться з цим стикатися.
– А хто, на твою думку, тут прибиратиме? – відрізає він так, ніби я мушу сповнитися вдячності.
– І що далі? – мені боляче від того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фізично боляче, ніби груди зсередини вкриті синцями, чорними та синіми. – Ти не думаєш, що це серйозно, як тоді…
Був один період, одразу після народження Ґрейсі, коли мама багато пила. То був перший епізод на моїй пам’яті, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тоді тато був тут, майже постійно. Він намагався впоратися з Ґрейсі, намагався зробити так, щоб мамі стало краще, постійно підкреслював мою сміливість і силу. Він був дуже вдячний за моє спокійне ставлення до ситуації, за те, що я пристосовуюся до неї та живу далі. Якраз тоді почалися мої стосунки із зайвою вагою. Не те щоб мені постійно хотілося їсти, натомість було необхідно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моєму житті. Саме тоді під моїм ліжком почали з’являтися запаси провізії, і поки тато займався мамою чи Ґрейсі, мені лишалося тільки тамувати біль їжею. Напхавшись нею під зав’язку, тільки й можна було, що швидко заснути. У десять років то був найкращий із відомих мені захисних механізмів. Пізніше, у тринадцять років, він змінився на свою протилежність. Відмова від їжі дозволяла мені контролювати своє життя. Але в десять років мене постійно мучив голод, мені хотілося наповнити себе, але не вдавалося.
– Вона постійно нервується, ти ж знаєш, яка вона, – каже тато. З таким успіхом можна було б нічого не казати.
– Якби ти частіше бував удома, проводив час із нею, – не здаюсь я, – можливо, вона не була б така пригнічена. Можливо, вона не почувалася б такою самотньою.
Він ніяково сіпається, повертаючись до мене боком, і, не в змозі цьому запобігти, я бачу його тим, ким він є тепер. Він не гігант, не бог, не людина, яка більшу частину мого життя здавалася мені найбільшою, найрозумнішою, найсильнішою з усіх, кого я знаю, – він просто розбещена дитина, якій набридли її іграшки і яка хоче нових. І в цю мить я ненавиджу його.
– Ну тоді просто переїжджай сюди зі своєю новою шльондрою, чого ж.
Я беру склянку й виходжу з кухні, обережно обходячи вологі плями на кахлях.
– Повернися, зараз же, – сичить на мене тато, і цього разу він, здається, справді розлютився,
