не настає час вставати.
847 переглядів на нашій сторінці в «Тумблері» за останній місяць. Це збіса багато. Можливо, десь 400 з них накрутила Роуз, читаючи коментарі до свого відео, але навіть так. Для квартету шістнадцятилітніх це непогано. 1385 підписників у «Твіттері», і я очікую, коли у відповідь на мою заявку нам дадуть «блакитну пташку». «Блакитна пташка» означатиме, що ми справжні.
Останнє відео групи, яке ми виклали на своєму каналі в «Ютубі», було з парку, і воно було прекрасне. То було відео на наш трек «Карусель». Ми з Ней написали пісню про двох підлітків, які подобаються одне одному, але ніколи не зможуть бути разом. Тож так, у парку. Ми прихопили мою колонку для телефона й кривлялися під музику, граючи та співаючи. Ми здавалися якимись бовдурами, у парку була купа дітей, які витріщалися на нас, і половина з них, певно, вважала нас кретинами. Але в мене не лишалося сумнівів, що все це зрештою обернеться на краще. Найважче було Лео. Він ненавидить усю цю фігню, він не хоче нічого – тільки грати, але Роуз поговорила з ним, трохи напоїла, трохи підгодувала пігулками, поки він не перестав пнутися зі шкіри, щоб відповідати образу крутого чувака і не заліз на гірку, де грав на гітарі, відриваючись на повну. Роуз лежала на дош-ці-гойдалці, ворушачи губами під слова, як Мадонна у вісімдесятих, сексуально до нестями. А Наомі коло за колом повільно оберталася на каруселі, жодного разу не посміхнувшись. Більшу частину відео було знято мною на телефон Ней із чохлом «Легенда Зельди: герої потрійної сили». У моє завдання входило фільмувати кожного учасника групи протягом усього треку, щоби потім змонтувати кліп, аж поки не настала моя черга – барабанити на лаві. Знімати почала Роуз. На мені були темні окуляри, шкіряні рукавички без пальців. Відео набрало 924 перегляди. Мене це тішило. 2300 лайків на «Фейсбуку». 760 підписників в «Інстаґрамі». І найближчими днями я додам нас на «Спотіфай».
Тому що, розумієте, мені подобається, який образ я маю в цьому світі, мій образ у соціальних мережах. Там я видаюся людиною, яка знає, що робить, знає, чого хоче, знає, куди рухається. Там я влучаю в ціль. Там я завжди виглядаю добре й розслаблено, а коли мені до рук потрапляють палички, все в мені працює так, як треба, кожен м’яз, кожен рефлекс, кожен удар серця, кожна клітина мозку. Моє відображення, що живе за блискучим екраном, отримує лайки, сердечки та приватні повідомлення. Дівчата посміхаються мені кутиком рота, відзначаючи, що хоча досі їм так і не здавалося, та взагалі-то я можу сподобатися їм, бо, попри свій маленький зріст і худорляву статуру, я граю на тих барабанах. І це дуже сексуально.
Та минуло багато часу, перш ніж мені вдалося сприйняти себе так. Сприйняти себе так у реальності, без фільтрів.
Злитися з тим образом, в який мені, створінню з плоті й крові, кісток, нервів і синапсів, ніколи не вдавалося вжитися. Дитиною, обросле складками жиру, моє тіло сприймалося мною як в’язниця, з якої неможливо втекти, адже в ній б’ється моє серце, дебела, остогидла в’язниця, ненависна та водночас необхідна.
А потім щось змусило мене припинити їсти.
Одного
