style="font-size:15px;"> Вельбот порівнявся з китом. Зараз мисливців і здобич розділяло менше десяти футів. Смугач, як і раніше, погойдувався на хвилях. Кит, якого захопили під час сну, легко стає здобиччю китобоїв, проте капітан зволікав – щось його зупиняло.
«Якась дивна застиглість! – подумав Галл. – Не схоже, що цей вайло просто заснув. Щось із ним не те!»
Те саме спало на думку і боцману, який витягував шию, намагаючись роздивитися, що відбувається праворуч від кита.
Але час було діяти. Схопивши гарпун точно посередині ратища, капітан Галл прицілився, а потім щосили метнув його у бік смугача.
– Задній хід!!! – одразу скомандував він.
Матроси щосили налягли на весла, і вельбот рвонув назад, намагаючись уникнути смертоносного удару хвоста пораненого гіганта.
І в ту ж мить почувся вигук боцмана, що нарешті збагнув причину загадкової непорушАності тварини:
– Маля! Ми застали її за годуванням китеняти!
Поранена гарпуном самиця саме перекинулася на бік, і тепер усі китобої побачили його.
Галл знав: якщо поряд китеня, полювання стає удвічі небезпечнішим. Проте, усупереч його очікуванням, самка смугача не напала на вельбот одразу. Вона стрімко розвернулася, вихопившись із води усім своїм могутнім тілом, відтак напрочуд швидко рушила вперед, а потім пірнула. Китеня не відставало від матері.
На вельботі встигли як слід роздивитися смугачиху й оцінити належним чином. Ця молода самиця була надзвичайно велика, і було б справді шкода після вдалого початку полювання відмовитися від такої багатої здобичі. Почалася відчайдушна гонитва – вельбот мчав по хвилях стрілою, поступово віддаляючись від «Пілігрима».
Та все ж веслярі не могли змагатися з морським велетнем, а линва, закріплена на гарпуні, розмотувалася з такою швидкістю, що від тертя об борт човна ось-ось могла спалахнути. Та кит і не думав зупинятися; навпаки – він усе глибше пірнав під воду. Капітан Галл приточив другу бухту, потім третю, але і її вистачило ненадовго…
Очевидно, гарпун не зачепив жодного важливого органу смугачихи, а це вже було поганим знаком. Крім того, здавалося, що тварина зовсім не має наміру підніматися на поверхню, щоб поповнити запас повітря.
– Хай йому біс! – спересердя вигукнув капітан. – Здається, ця шалена матуся готова розмотати усі наші п’ять бухт! Ніколи такого не бачив!
– Схоже, вона задумала відтягти нас якнайдалі від «Пілігрима», – похмуро додав боцман.
Матроси занепокоїлися – шанси вполювати здобич ставали примарними.
Аж ось і п’ята бухта розмоталася майже наполовину, і раптом туго напнута линва ніби ослабла.
– Ура! – вигукнув боцман. – Здається, втомилася!
Капітан Галл, піднявши вимпел на вістрі багра, подав шхуні сигнал підійти ближче. Дік Сенд з допомогою Тома і його друзів негайно підняв вітрила, проте вітер був слабким, і «Пілігримові» ніяк не вдавалося підійти
