тільки тим, що знайшли в буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, поприв’язувані на палубі, розбилися від удару, а камбуз, де зберігалися овочі, крупи і спиртні напої, затопило водою. Тому найбільше негри потерпали від спраги, і вчора всі знепритомніли. Шлюпка з китобійної шхуни нагодилася саме вчасно, коли загибель бідолах здавалася вже неминучою.
У капітана не було жодних підстав сумніватися в правдивості цієї розповіді, та й Томові супутники підтвердили кожне його слово.
Шостою живою істотою, врятованою з пошкодженого судна, був пес на ім’я Дінго. Його доля також виявилася непростою. Під час одного з колишніх рейсів капітан «Вальдека» знайшов геть охлялого від голоду сторожового пса на західному березі Африки, біля гирла річки Конго. Йому сподобався цей породистий собака, і він узяв його на борт. Проте Дінго байдуже ставився до рятівника-капітана, ніколи не лащився до нього. Здавалося, він усе ще сумує за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силоміць. Єдине, що нагадувало про таємниче минуле Дінго, це дві літери – «С» і «В», вигравіювані на його нашийнику.
Це був дужий, мускулястий, напрочуд спритний пес із густою темно-рудою шерстю й білуватими плямами на морді – з тих собак, які можуть сам на сам сміливо стати до бою з ведмедем і не вагаючись кидаються на ягуара. Вдачу пес мав досить спокійну, проте не надто товариську, і часто був засмучений і пригнічений. До того ж він, здається, недолюблював чорношкірих і намагався триматися осторонь від них. Поки врятовані негри перебували на борту «Вальдека» після кораблетрощі, Дінго жодного разу до них не підійшов. Проте саме він, як уже відомо читачеві, допоміг капітанові Галлу зробити ще одну шляхетну справу…
Тепер слід було довершити її і допомогти порятованим, які ще й втратили всі свої кошти та документи, повернутися на батьківщину. Отже, «Пілігрим», розвантажившись у чилійському порту Вальпараїсо, рушить далі на північ уздовж американського берега до Каліфорнії. Там – як великодушно пообіцяла новим пасажирам місіс Велдон – вони матимуть гостинний прийом у домі її чоловіка Джеймса Велдона. А вже він неодмінно потурбується про те, щоб усі п’ятеро змогли повернутися до своєї рідної Пенсильванії.
Надвечір другого лютого напівзатоплений корпус «Вальдека» зник за кормою «Пілігрима».
Усе ще віяв східний вітер, але він відчуттно слабшав і невдовзі остаточно вщух – шхуна потрапила в смугу глибокого штилю. Місіс Велдон, її син, няня, кузен Бенедикт і нові пасажири не нарікали й терпляче поділяли разом з командою всі незручності тривалого плавання на непристосованому судні. Капітан Галл, вирішивши, що кубрик затісний (там уже розташувалися п’ятеро матросів), улаштував Тома з його супутниками на бакові. А втім, ці загартовані, мужні чоловіки, призвичаєні тяжко працювати у складних умовах, були невибагливі. До того ж ледве вони трохи оклигали і зміцніли, як одразу ж почали залюбки допомагати матросам і бралися
