місіс Велдон, побачивши врятованих чорношкірих.
– Почекаємо, поки вони почнуть приходити до тями, – промовив капітан. – Найбільше зараз ці люди потребують води, а потім їм можна буде дати трохи рому.
Обернувшись до камбуза, він покликав:
– Неґоро!
Почувши це ім’я, пес вищирив зуби і неголосно загарчав. Проте кок не показувався і не відгукувався.
– Неґоро! – голосніше повторив капітан Галл.
Шерсть на рудому загривку настовбурчилась, собака знавісніло гарчав.
Португалець нарешті вийшов із камбуза, та щойно ступив на палубу, як пес несамовито рвонув до нього і стрибнув, намагаючись схопити кока зубами за горлянку.
Неґоро відкинув пса ударом черевика; двоє матросів насилу втримали собаку від нової атаки.
– Негоро, ви раніше знали цього пса? – спитав Галл.
– Звідки, сер? – стенув плечима кок. – Зроду не бачив цієї скаженої тварюки!
– Дуже дивно!.. – пробурмотів Дік Сенд.
Капітан Галл напрочуд добре знав, що работоргівля, попри заборону, все ще поширена по всій Екваторіальній Африці. Віддавна попит на «чорний товар» залишався високим навіть у цивілізованих країнах. І хоча у прибережних водах континенту крейсували англійські й французькі військові кораблі, але судна работорговців, як і раніше, везли з Анголи й Мозамбіку повні трюми негрів-невільників. І хоч широти в океані, де тепер перебував «Пілігрим», були осторонь від звичайних шляхів невільничих суден, Галл був майже певен, що ці ледь живі чорношкірі належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз для продажу до однієї з іспанських колоній на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.
На «Пілігримі» врятованих оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, якій допомагали няня Нен і Дік Сенд, одразу ж напоїла їх прохолодною водою – невеличкими порціями, з ложки, немов малих дітей. І невдовзі питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кілька ковтків міцного бульйону повернули бідолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий років шістдесяти, що чудово говорив англійською, вже міг до ладу розповісти, що з ними трапилося.
– Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капітан Галл.
– Днів десять тому, вночі, коли всі спали, на нас наскочило якесь судно, – відповів той.
– А куди поділася команда «Вальдека»?
– Не знаю. Коли ми оговталися й піднялися на палубу, там нікого не було, сер.
– І той корабель, що зіткнувся з вашим, навіть не затримався, щоб підібрати потерпілих?
– Ні.
– Можливо, він дістав пошкодження і затонув?
– Ні, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помітити, як те судно втікало.
– А екіпаж «Вальдека» міг перебратися на нього?
– Сподіваюся, що так і сталося, сер…
Капітан насупив брови. Що ж, таке траплялося
