родич Велдонів, якого всі називали «кузеном Бенедиктом», саме тоді вимушено перебували в Окленді. Вони супроводжували містера Джеймса Велдона в діловій поїздці й збиралися разом з ним повернутися до Сан-Франциско. Але перед самим від’їздом малий Джек серйозно захворів, і судновласник мусив виїхати з Нової Зеландії сам-один. Одужання хлопчика затяглося, і три довгі місяці розлуки з чоловіком здалися місіс Велдон такими нескінченними, що вона щиро зраділа появі «Пілігрима» в Оклендському порту. Із вітрильним судном капітана Галла завжди все було гаразд, тож за сприятливої погоди по обидва боки екватора можна було б дістатися до Сан-Франциско за сорок-п’ятдесят днів навіть попри те, що шхуна мала затриматися для розвантаження в одному з чилійських портів, трохи відхилившись від прямого курсу. Зате згодом, за сприятливого вітру, «Пілігрим» мав продовжити свій шлях не відкритим морем, а вздовж американського узбережжя…
Утім навіть відкрите море не лякало місіс Велдон – вона була сміливою тридцятирічною жінкою і звикла ділити з чоловіком незручності й незгоди далеких морських подорожей. До того ж міцний і надійний «Пілігрим» вважався одним з найкращих американських китобійних суден. Місіс Велдон мала врівноважену вдачу й міцне здоров’я; отже, коли нагода трапилася, вона вирішила неодмінно нею скористатися…
Родичеві місіс Велдон, який супроводжував її в цьому плаванні, було десь років п’ятдесят. Радше сухорлявий, аніж худий, довготелесий, з величезною кучмастою головою та окулярами в золотій оправі, що раз у раз сповзали на самісінький кінчик довгого носа, кузен Бенедикт із його недоладною зовнішністю був людиною доброю й беззахисною, як доросле дитя. Місіс Велдон ставилася до нього, мов до старшого брата маленького Джека, й не надто сподівалася на кузенову допомогу в разі серйозної небезпеки. Однак цього сумирного славного чолов’ягу, геть безпорадного в найбуденніших життєвих ситуаціях, усі любили за добру вдачу, а його незграбна хода й одвічна неуважність викликали тільки приязні усмішки у всіх, хто його знав.
Містер Бенедикт вважав себе насамперед ученим-ентомологом! Він був пристрасним дослідником і колекціонером комах і цілковито присвятив себе їх вивченню. Тож усе, що не мало стосунку до ентомології, для нього навряд чи існувало, хоча й ледарем кузена Бенедикта не можна було назвати, адже він ніколи не тинявся без діла. Він був невимогливий і невибагливий, нечутливий до спеки й холоднечі – аж так, що часом забував про їжу й питво, якщо його вчасно не нагодувати й не напоїти. Усе життя цього дивака було присвячене комахам, та й супроводив він містера й місіс Велдон до Нової Зеландії саме через свою непогамовну пристрасть до нових відкриттів. Йому й справді вдалося збагатити свою колекцію кількома унікальними знахідками, з-поміж яких був новозеландський жук-стафілін, представник хижих твердокрилих, який вважався неабиякою рідкістю. Тепер же кузен Бенедикт прагнув якнайшвидше дістатися додому, до Сан-Франциско, у свій робочий кабінет.
