як усі подвір’я на північ від Німану, і між хатою та стайнями гралися діти, гонорово походжав півень і порпалися кури, гасали свині й поросята і лежали на сонечку пес та коти. Селянка Занне й Ольга сердечно привіталися, діти поводилися довірливо, і лише Герберт знітився. У маєтку він навчився привітно поводитися з батраками та служницями, але не знав, як ставитися до селянки і дітей, котрі були скромними, однак не покірними.
Ольга спробувала залучити його до гри з Айком. Малому було два рочки; білявий, сильний, міцний хлопчик однаково радів, зводячи з Ольгою вежу з дерев’яних кругляків і руйнуючи її. Знову та знову вони зводили її і знову та знову руйнували. Герберт не хотів сидіти на землі й допомагати; він стояв поруч, спостерігав і розмірковував щодо Ольжиного зауваження: «Таким я уявляю тебе в дитинстві!». Він не міг уявити себе дитиною. Єдиний дитячий спогад стосувався дерев’яного коника, якого він знайшов у кімнаті батьків, коли йому не було ще й трьох рочків. Пізніше він так само залюбки їздив верхи – з дерев’яним коником не можна було бігати чи потоваришувати. Так само тепер він не міг потоваришувати з цим убогим подвір’ям, з метушнею дітей та тварин і з Ольжиними іграми з маленьким, галасливим, замурзаним хлопчиком. На щастя, ввечері прийшов селянин і поблажливо слухав Гербертові фантазії про Німецьку Південно-Західну Африку.
Повертаючись додому в сутінках, Герберт поцікавився, що вона знайшла у цих людях; Ольга відповіла, що це саме її люди, а він похитав головою, проте більше нічого не питав. Вони мовчки сиділи поруч, зачаївши образу, аж поки попереду не з’явилося Ольжине село. Тоді вона забрала у нього з рук віжки, прицмокнула язиком, погнала коней галопом і повернула на дорогу, що вела полями до лісу. Герберт спантеличився й зачудувався: Ольга гнала бричку так, що та тряслася, підстрибуючи на ломаччі і каменях; на її обличчі з’явилася рішучість, а волосся маяло на вітрі. Такою він її не знав – такою гарною, такою чужою.
Вони кохалися аж до ранку, коли йому довелося повертатися до тільзитського готелю, щоби встигнути на потяг. Вона пішла додому полями.
За кілька тижнів Герберт повернувся. Він поговорив з батьками, і вони заприсяглися викреслити його з заповіту, якщо він побереться з Ольгою. Вікторія зустрічалася з офіцером зі старої збанкрутілої шляхти, котрий мав побратися з нею, успадкувати маєток і керувати ним. Батьки й для Герберта вже знайшли пару – сироту, якій у спадок дісталася цукрова фабрика; мати роздивилася, що вона зможе народити багато дітей, а батько вирішив, що об’єднавши цукрові фабрики, вони збудують цукрову імперію. Почалися сварки, гучні слова і сльози. Кінець кінцем Герберт просто поїхав геть. Одна з тіток заповіла йому трохи грошей – небагато і недостатньо, щоб побратися з Ольгою і збудувати родину. Проте на кілька років їх могло вистачити. А потім – Герберт знав, що цей час не за горами, – він зробить щось визначне, однак поки не знав, що саме.
Як і його батьки, хлопець нічого не обіцяв, але й не відмовлявся від Ольги, а вона не тиснула і не жалілася. Літо тривало. Канікули закінчилися, але для їхнього з Гербертом кохання лісів і лук вистачало часу. Та
