і відправляла до гімназії, або дівчинка, котру вона хотіла підготувати до жіночої гімназії в Тільзиті, і тоді подекуди доводилося долати опір батьків, заручатися підтримкою священика і добиватися для дітей безкоштовного місця.
Отак потихеньку-помаленьку йшло життя. Ольга раділа нагоді опинитися подалі від старого села, старої школи та інтриганки Вікторії. Вона займалася садом, щосереди репетирувала з церковним хором, який власноруч організувала, щонеділі грала в церкві на органі, була активною учасницею вчительської спілки і час від часу їздила на концерт або виставу до Тільзита. Ольга потоваришувала з однією родиною з сусіднього села й особливо полюбила Айка, наймолодшого з ватаги дітей на подвір’ї.
Дівчина уважно слідкувала у «Тільзитер цайтунґ» за війною між колоніальними військами та гереро й дебатами щодо цього в Рейхстазі. Буржуазні партії вірили у колоніальне майбутнє Німеччини, якщо до аборигенів ставитимуться порядно й по-християнськи. Соціал-демократи відмовлялися від колоній, вважали їх аморальними й економічно невигідними, такими, що згубно впливають на характер відправленого туди персоналу. Так само по-різному описували війну проти гереро газети: повідомляли про випадки жорстокості та негідної поведінки або називали війну неминучою особливістю колоніальної політики. Ольга погоджувалася з соціал-демократами, але не хотіла уявляти Герберта неминуче жорстоким, тож сподівалася, що безлад незабаром припиниться.
А ще вона писала Гербертові довгі листи і чекала на його відповіді. Якщо кохати ставало важко, – адже вони з Гербертом не бачилися роками, щоб потім зустрітися на кілька годин чи днів, – Ольга згадувала багатьох людей, для кого розлука була звичкою, а зустрічі – винятками: солдатів, матросів, дослідників, комівояжерів, поляків, що працювали в Німеччині, та німців, що працювали в Англії. Їхні дружини бачили своїх чоловіків не частіше, ніж вона Герберта. Вона переконувала себе, що кохана людина – не данина, а подарунок, а бути одне для одного подарунком можна і в листах. Гербертові листи завжди були більш журналістськими, хвалькуватішими, ніж їй хотілося, але саме тому вони продовжували залишатися подарунком, що робив її щасливою. А Герберт так само радів її листам.
13
Герберт писав про свою подорож кораблем до Німецької Південно-Західної Африки, про свою першу зустріч із чорношкірими, смішними хлоп’ятами, котрі пірнали у гавані Монровії18 за грошима, які він їм кидав, про морську битву, котру влаштували на екваторі солдати з відрами води, про приїзд до Свакопмунда19 і піщаний краєвид, де аж до обрію не було нічого, крім пісків. Після стрибка до човна, що танцював на хвилях, і штормового плавання хлопець нарешті знову спирався на тверду землю, яка ще довго не хотіла заспокоюватися під ногами, що вже звикли до брижів на воді.
Герберт із першого погляду закохався в пустелю. На півдні стриміли піщані дюни – спершу вони здіймалися високо, а потім різко падали в море; величаві
Столиця й найбільше місто Ліберії, адміністративний центр графства Монтсеррадо.
Місто в Намібії.
