ще кілька днів, і він захотів знати, чи існує вічність.
– А безкінечність і вічність – це одне й те саме? Безкінечність стосується простору й часу, а вічність лише часу. Проте обидві однаково виходять за межі того, що ми маємо?
– Люди згадують декого ще багато років. Не знаю, чи вічно, але дві-три тисячі років Ахілла і Гектора немає серед живих, утім ми про них досі знаємо. Ти хочеш бути відомим?
– Я хочу… – Хлопець обіперся на праву руку і повернувся до Ольги. – Я не знаю, чого хочу. Я хочу більшого, більшого, ніж є тут, більшого за поля, маєток, село, більшого за Кеніґсберг і Берлін, більшого за гвардію – не тому, що гвардія піша, гвардія на конях нічим би не відрізнялася. Я хочу чогось, що залишає все позаду себе. Або під собою – я читав, що інженери хочуть збудувати машину, яка зможе літати, і подумав… – Хлопець дивиться на небо над її головою, а потім сміється. – Коли людина нарешті матиме таку машину, сяде в неї і полетить разом із нею, це буде просто річ, що нічим не відрізнятиметься від інших речей.
– Я б хотіла мати деякі речі. Піаніно, вічне перо від «Зоннекен», нову літню сукню і нову зимову сукню, пару літніх черевиків і пару зимових. А кімната – це річ? Якщо не річ, то гроші – точно річ, а я б не відмовилася від грошей на кімнату. Можливо, ти…
– Розпещений? – Герберт іще більше розвернувся до Ольги, обіпершись правою рукою об землю, а лівою копирсаючись у волоссі, і подивився на дівчину.
– Мені шкода. Ти не розпещений. Ти не розумієш, як це – бути мною. Але я теж не знаю, що таке бути тобою. Мені здається, що твоє життя легше за моє. А може, мені здається, що моє життя було б легшим, якби я жила так, як ви з Вікторією, і легко могла б піти до жіночої гімназії чи вчительської семінарії. Проте, можливо, якби я була Вікторією, мені б теж хотілося лише поїхати до жіночого пансіону. – Ольга похитала головою.
Герберт почекав, та вона більше не озивалася.
– Я піду. – Хлопець підвівся, і тієї ж миті підскочив пес, який тулився до Ольги, аби вона його гладила, і подивився на господаря. Дівчина вже звикла, що її друг іде без зайвих пояснень. А ось те, що за мить близький пес робиться таким чужим, досі завдавало їй болю.
Герберт пішов, пес стрибнув на нього, бажаючи побігати разом із господарем. Хлопець, граючись, відмовив собаці та одразу ж пришвидшив крок. А тоді зупинився й обернувся до Ольги.
– У мене немає грошей. Я отримую їх лише тоді, коли мені щось потрібно, і стільки, скільки це щось коштує. На перші свої власні гроші я куплю тобі вічне перо.
Він кинувся бігти, а Ольга дивилася йому вслід. Уздовж узлісся, буряковим полем, потім дорогою, що вела до обрію і на якій хлопець із псом робилися меншими й меншими, аж поки нарешті не зникли за горизонтом. Вона дивилася йому вслід, сповнюючись ніжністю.
8
Ольга з Гербертом закохалися одне в одного. Можливо, цього б не сталося, якби Вікторія не вирвалася з рутини своєї спільноти. Пансіон закривався на літо; коли дівчина повернулася
