ти мене розглядаєш?
Ольга глипнула на хлопця, і той зашарівся.
– Я тебе не розглядаю.
Вони обоє сиділи, підібгавши ноги, одне навпроти одного, вона з книжкою, а він із ножем та шматочком дерева у руках. Хлопець опустив голову.
– Я думав, що знаю твоє обличчя. – Він похитав головою і вибив з дерева ножем кілька трісок. – А тепер… – Герберт підвів своє досі червоне лице і подивився на подругу,– …тепер мені хочеться весь час роздивлятися твоє личко, твою шию, твою потилицю і твої… саму тебе. Я ніколи раніше не бачив такої краси.
Тепер зашарілася й Ольга. Хлопець і дівчина задивилися одне одному в очі, перетворившись на самі лише очі та душі. Їм не хотілося опускати погляд і знову ставати звичною Ольгою та звичним Гербертом. Так тривало, аж поки дівчина не всміхнулася і не сказала:
– І що ми тепер робитимемо? Я не можу вчитися, коли ти дивишся. І коли я на тебе дивлюся, теж.
– Ми поберемося, і ти покинеш навчання.
Ольга нахилилася вперед і обійняла хлопця за шию.
– Ти не поберешся зі мною; ані тепер, коли ти ще занадто молодий для шлюбу, ані потім, адже батьки знайдуть тобі кращу партію. Ми маємо рік, перш ніж ти підеш до гвардії, а я до семінарії. Цілий рік! Доведеться лише домовитися, – вона знову всміхнулася, – коли ми дивитимемося одне на одного, а коли я вчитимусь.
9
Аж до приходу осені Ольга і Герберт могли усамітнитися на узліссі або в мисливській будці. Тут вона вчилася, тут він міг її знайти. Але у жовтні похолоднішало, а в листопаді випав перший сніг. Органіст дав Ользі ключі від церкви, щоб вона могла репетирувати на органі й час від часу заміняти його у неділю. Тож дівчина вчилася в холодній церкві, котру опалювали лише перед службою Божою. Там було тепліше, ніж на вулиці, та, як на Ольгу, навіть тепліше, ніж у бабці вдома, де попри теплу пічку, можна було промерзнути наскрізь від жінчиної грубої холодності. Того, що майбутня розлука завдавала бабці болю і змушувала її поводитися ще грубіше та холодніше, ніж зазвичай, Ольга не розуміла. Та й бабця теж не розуміла.
Церква, класична споруда в стилі круглих арок, датована 1830-м роком, мала ложу для родини патрона, котра разом із церковним патронатом дісталася Гербертовій родині від попередніх шляхетних власників маєтку. Герберт ненавидів своє місце у ложі, на якому мусив сидіти щонеділі під пильними поглядами усієї громади. Саме тому він не одразу згадав, що у ложі, під підлогою, була своя власна грубка, яку можна було запалити зі сходів. У найхолодніші дні вони з Ольгою навіть бачили там хмарки пари від їхнього дихання. Однак підлога була більш-менш теплою, дашок і бильця ложі трохи захищали від холоду церковних нефів, стільці мали м’яку оббивку, а Ольга, навчаючись, сплела для себе і Герберта довгі товсті светри. Хлопець уявляв, наче він має протриматися кілька зимових днів у мисливській будці й убити розкішного оленя, котрого
