не наступити… не зачепити…» Соломія не встигала за їхньою думкою.
Усе почалося наступного дня. З кухні. Соломія накривала на стіл. Сеньйора Корнелія поправила поглядом білу скатертину і пересунула серветку. Руки тремтіли у всіх трьох.
– Я не хочу соусу з грибами!
– …але…
– Я передумала!
Сеньйора Корнелія окреслила кислим поглядом таріль, з гідністю підвелася і демонстративним жестом Цезаря жбурнула на землю спагеті. Червона, як рана, пляма розвередилася по підлозі. Довгими білими червами порозповзалися по ній спагеті. Білими колючими, пронизливими блискавками впиналися облудливі очі в Соломіїну сконфужену постать:
– Прибери, паскудо!
«Бажання перестрибнути через усі шлагбауми з’явилося надто спонтанно. Але я швидко звила в сувій світлу заполоч таких свавільних думок: у невільниць немає дверей. Самі стіни».
Соломія не мала вихідних.
Подай, візьми, віднеси, поклади, випери, витри… – скільки ще синонімів у довготерпіння! Можеш не погоджуватися, якщо маєш кращу роботу. Невже шлях до раю тільки через пекло? Якби ж то до раю!
– Дивись, заберешся у мою шкатулку, не пошкодую отрути!
Сеньйорки справді не шкодували отрути. Вони все здобували вказівним пальцем. Соломіїна доба шматувалася на нез’ясовні відтинки, начинені глицею і приниженням. Щоб бути більшим, стань коло меншого. Не маєш меншого, применш більшого або рівного з тобою. Який довершений канон рівноваги – гаманець вирівнює сутужність на розум. (То тільки в бідних гроші не тримаються дірявих кишень, навіть якщо їх намастити медом.)
Корнелія непогано пересувалася сама, та категорично відмовлялася ходити:
– Ти мусиш мене провадити в туалет, бо я так хочу! Затямила?! – вона всміхалася так, начебто вкотре підкорила Спарту.
І Соломія провадила: тут нічиї бажання не обговорювались, як на турнірах у Колізеї. Зазвичай палець показував тільки вниз. Помилування було схоже на відпущення гріхів найзапеклішому злочинцеві й виявлялося у вигляді разового (на місяць!) виходу до церкви.
Соломія розуміла, що не скрізь такі умови. Їй хотілося вирватися з цієї пастки. Та як? Де жити? Де знайти іншу роботу? Чи буде інша ліпшою?
Найдужче їй не вистачало світла. У сеньйор – алергія на сонце. Вони навіть не дозволяли розсувати штори. Відгородитися від світу можна стінами чи шматком тканини, та вирвати себе з темного приречення не допоможуть ні гроші, ні вишукані псевдоманери.
– Мені б хоч раз на два тижні до церкви.
– Я заплатила за тебе п’ятсот (!) доларів тому ледацюзі, що привіз тебе сюди! П’ятсот, чуєш?! І тепер ще щомісяця плачу тобі чотириста. Ти що, не тямиш?! Я ку-пи-ла тебе! – сичала сеньйора Корнелія, сидячи на унітазі й учепившись кістлявими пальцями в Соломіїну шию. – «Ку-пи-ла!» – Її очі нагадували Етну, із якої сипалися палючі вогняні іскри, спустошуючи навколо навіть повітря.
Соломії перехопило дихання. «Боже, вона мене душить не на жарт!» Невже варто було їхати
