канапою висів килим. Над килимом – Андрієва весільна світлина. У Соломії щось тьохнуло під серцем.
– Це моя… це – колишня… дружина. Галина. Я казав тобі… – випередив Соломію Андрій і притьмом перевів погляд на касетник «Весна», що стояв на тумбочці. – Може, якусь іншу музику чи ввімкнути телевізор?
Соломія похитала головою.
– Мені вже треба йти, – торкнулася своєї сумочки, що висіла на бильці крісла.
– Зачекай ще трохи. Куди ти так рано?
– Я мушу…
– Ну, будь ласка. Ще трішки… Будь ласка… Я так чекав цієї зустрічі…
Уже все позаду. Усе, крім спогадів. Соломія далі лежала на своїй канапі, вдивлялася у стелю і проганяла ті спогади. Коли падеш – ловишся за повітря. Вона ловилася за мовчазне світло на комоді – світло бабусиного портрета. Сьогодні, як ніколи, Соломії потрібна була чиясь порада. Вона підвелася, підійшла до комода й обережно пригорнулася чолом до рамки. «Пробач, бабусю, я не знала». Соломія притихла і довірливо заглянула в бабусині очі, мов у вічі свого правдивого, ще донедавна земного Ангела-хоронителя. «Пробач! Я посковзнулася. Я справді нічого не знала про пологи! Андрій збрехав мені. Сказав, що розлучився. Знаю, виправдання – не слабкість, як і любов… Я надто слабка у самотності… Та про це знаємо тільки ми з тобою».
Бабуся мовчала. Тільки скло портрета рятувало цю нестерпно довгу мовчанку. Соломія спробувала думати про щось світле, та згадка про сьогоднішній день защораз викрадала її.
Сон, як злочинець, утікав з-під Соломіїних вій. Як заснути?! Мозок кипів. Ковдра сповзла на підлогу. Соломія заплющила очі.
Записничок! Пальці повільно торкалися полотна, як захованого на сто замків дорогого їй тепла. Сторінка за сторінкою вдячно відповідали взаємністю:
Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову.
Соломія чула між сторінками м’який бабусин голос. Голос, який не розчиниться вічністю, бо живе в Соломіїній душі. Голос, який не повторюється, бо дається кожному, як пучок генів чи відбиток пальця при народженні. Соломія досі пам’ятала його, як пам’ятають присмак першого причастя…
На білій хмарці пам’яті до неї поверталося світло її дитинства. Її спо-га-ди. Спогади потягли її за м’яким бабусиним словом кудись у далекі канікули. «Ведмеді лягають у сплячку взимку, а моя Соломійка все літо проспала б, якби не такі само жовтороті палисвіти, що живуть від літа до літа. Уже знову чатують біля брами. Прокидайся!» – будила бабуся онучку ледь не перед обідом.
Усі сусідські дітлахи збиралися в них у саду. Гризли зелені яблука й сливки, не думаючи про те, що можна надбати різачку. «Паслися» у кущах смородини й малини, висіли на гілляках поміж недостиглих слив та яблук, не даючи їм дійти.
Який то дивовижний смак – зеленого яблука і дитинства!
На обід бабуся варила вареники з вишнями і виносила їм на лавку. «То хто вже з вас обідав удома?!» Діти летіли
