не мало значення. Тільки не для Андрія. Він лічив секунди!
Соломія викликала таксі. Андрій, ще досить блідий і кволий, через силу клигав до виходу. Йому ще зроду не дошкуляло це почуття нестерпної спраги за вільністю: якомога швидше набрати б у легені свіжого повітря й довго-довго не випускати його! Не випускав.
Трохи недолугий таксист увесь час лаявся на стрічних водіїв (і не тільки), які начебто ніколи не вчилися в школі, не носять окулярів, не знають, що таке машина, і взагалі, кретини, козли і ще деякі екзотичні істоти чи то із зоопарку, чи з власного оточення. Соломію це дратувало, незважаючи на те, що мала унікальну можливість нашвидкуруч поповнити свій небагатий у цій галузі лексикон. Чому вона не філолог-фольклорист! Таксі зупинилося біля Андрієвого будинку. Соломія поїхала додому. Куди ж іще?
Галина вже чекала. Маленький Сашко відразу стрибнув татові на руки.
– Ти справді одужав, і ми зможемо з тобою побавитися в коника, – тягнув він тата за шию, намагаючись іще з порога осідлати його.
– Зачекай, татові треба сісти, – сухо перепинила малого Галина, стягуючи дитину з чоловікової шиї.
Татові справді варто було сісти. Особливо після того, коли відразу біля дверей помітив свою чорну полотняну сумку, із якої через незащеплений замок виглядали акуратно складені його речі (так дбайливо вміє порядкувати тільки Галина!). Поруч – стара праска і ще два якісь незрозумілі пакети, через які проглядалися його біле горнятко, ложка з пластмасовою ручкою, чомусь терка та стара м’ясорубка, подарована колись Галині на день народження, і ще якісь хаотично накидані речі домашнього вжитку.
– Здається, ти вже одужав і можеш перебиратися до своєї, як її там… – глибоке дихання. – Документи на розлучення готуватимеш сам. З мене досить!
– Чому так?.. – хотів щось допитатися Андрій.
– Маєш на увазі «поспішно», – прийшла йому на допомогу Галина. – Щоб я тут з тобою та й під одним дахом… – Її голос затремтів. – Викликай таксі.
Спантеличений Андрій ще досі не міг нічого збагнути.
– Куди тато їде? – малий зі сльозами на очах кинувся до Андрія.
– На роботу! – трохи опанувала себе Галина. Це єдине, що могло збрести їй у голову. Вона спробувала взяти Сашка на руки.
– Не хочу до тебе. Хочу до тата! – малий навіть не думав відпускатися татових штанів.
– Тато мусить їхати. Я сама викличу таксі. – Це прозвучало твердо й переконливо.
Здається, Андрієві почало розвиднюватися.
– Я сам, – це було єдине, на що він спромігся.
Нахилився до малого і шепнув йому (тільки йому!) на вушко:
– Залишаєшся за чоловіка. Турбуйся про маму і будь чемним. Обіцяєш?
Сашко спантеличено глянув на тата і, збагнувши, що йдеться про щось доросле, кивнув.
Андрій механічно запустив руку в кишеню, де лежало десять доларів, які йому про всяк випадок залишила Соломія, й хотів… Та передумав.
Поки
