на стільці, схиливши голову на Андрієве ліжко.
У вільний час Соломія щось трохи плела і читала Андрієві «Комсомольськую правду» та журнал «Мистецтво», а вряди-годи потайки малювала собі в уяві світлішими кольорами ескізи своєї долі, кращої, ніж сьогодні. Скільки в ній суперечностей! Важко? Та не назавше ж!
«Щодня запитувала себе, чому я тут. Усе сталося спонтанно. Мені весь час хотілося втекти звідси, та розуміла, що Андрій мусить одужати. Хіба у мене був вихід? Той, хто опиняється посеред води, мусить неодмінно добратися до берега. А коли подаєш руку допомоги, мусиш гребти за двох».
Андрій занедужав раптово. Пополотнів, утратив силу й, тарганячи по сходах ящик з картоплею, зашпортався, упав і знепритомнів. Швидка, аналізи, операція. Звична схема при виразці шлунку. Для Соломії це було громом серед ясного неба. Андрій зателефонував їй перед операцією. Сказав, що йому нема кому допомогти. Хіба у неї був час на роздумування? Коли отямилася, сиділа біля ліжка і витирала піт. Дороги назад не було: хтось мусив. Так влаштовані наші лікарні. Ти не прихопиш подушку і не шмигнеш у казна-яку світлицю, бо тут ні подушки, ні світлиці для тебе нема. Є тільки ноша, яку несуть мовчки, не думаючи про дезертирство.
Андрієва мама теж непокоїлася, хоча, здається, не могла осягнути, як усе складно. «Лікарі зроблять, що можуть. Я заплатила, – казала вона синові під час візитів. – Ти мусиш триматися!» Як набридло Андрієві це «мусиш триматися», хай із чиїх вуст воно звучало. У стосунки з Соломією мама не вникала, бо в самої не все ладилося.
Соломія була Андрієві тишею. Якщо хотів розмовляти – розмовляла. Якщо ні – не набридала. Іноді він чомусь знову перепитував:
– Ти ще любиш мене?
– …так.
– Добре.
Звучало невпевнено, мов уперше. Мов заново вилитий на пательню млинець, який мав би не вдатися.
Андрій був цікавим молодим чоловіком, хоча ніколи не вирізнявся кремезністю, а тепер став марним, аж маслакуватим, схожим ледь не на підлітка: тільки шкіра та кості.
До палати ввійшла лікарка – молода струнка пані у високому білому чепчику та свіжовипрасуваному халаті.
– Глянемо, як почувається сьогодні наш пан Поліщук… Бачу, Андрію Івановичу, ви потроху видужуєте! – Валентина Павлівна розіслала губи в широку усмішку.
– Коли чоловіка беруть до рук жінки, йому не залишається жодного шансу на самобутність, – всміхнувся Андрій. На його обличчі справді з’явився рум’янець.
– У вас прекрасна дружина. З отакого стану виходила! Здається, скоро вам можна буде додому. Ще сьогодні – аналізи, а завтра вирішуватимемо.
– Швидше б! – повеселішала Соломія.
– Або ти починаєш мене ревнувати, або хочеш спекатися, – кепкував Андрій після того, як за лікаркою зачинилися двері. – Прив’язаність до судна – іноді не тільки клопіт, а й спокій!
Соломія піймала себе на думці, що він почасти має рацію.
Стук
