з університету. Тоді я була на другому курсі і вперше в житті закохалася. У той час я ще не знала, що кохання – це штормова хвиля, яка збиває з ніг, не питаючи згоди. Такого досвіду в мене ще не було».
Андрієві руки спрагло тяглися до розкішних дівочих грудей… Пестили шию, плечі, руки. Він розсипався на дрібні друзки щастя. Соломія несміливо заплутувала його в пломенях любові. Який ажурний ланець кохання! Яка незгасима пожежа!
Соломія пригорнулася до Андрієвих грудей і заплющила очі. Під повіками ясніло, хоча в кімнаті було напівтемно. Чи то їй здавалося, чи то вже снилося, що вона боязко, на пальчиках пробирається винним погребом, шукаючи подих прохолоди. Вбирає насичений аромат вина, настояного роками й вивіреного часом. Солодкуватий ванільний запах підіймається хмаркою до фата-морганних замків. Вона розплющує очі. «Чи довго я спала?» Й помічає, що, як і раніше, лежить біля Андрія, у його кімнаті, вклавши голову йому на груди.
«Я буду тобі найвірнішою у світі дружиною. Я кохатиму тебе так, як ніхто досі… Я турбуватимуся про тебе. Усе життя. Добре?..»
«Добре».
Ранок мав би розсвітити очі реальністю. Та ще не ранок! Андрій почув, що Соломія пробудилася. Він забрав з її чола пасмо чорного волосся і пригорнув до себе:
– Скоро зазоріє. Ти прийдеш сьогодні?
– О сьомій.
– У нас буде море часу. Що тобі приготувати?
– А що ти вмієш?
– Яєчню.
– Я не люблю смажениць.
– Тоді торт «Наполеон».
– Ти ж не вмієш пекти.
– Зате знаю, де гастроном, і вмію бути Наполеоном…
На нічному столику не було келихів з бургундським. Її не чекало джакузі з пелюстками троянд. Не кидав їй під ноги свою славу іспанський тореро. Не дарував ні блюзу, ні джазу новоорлеанський саксофоніст. Не пахнуло гавайською спекою, ні індійським мускатом. Не горіли свічки. Над одром їхнього кохання не висіло рожеве пасмо фіранок, і ніщо не відділяло їхнє ложе від світу поза ними. Бо тим одром був тільки твердий старенький рипучий диван, м’якший від вишуканих постель.
Ніхто не зважав ні на коротеньку вишневу курточку, що давно сповзла зі спинки крісла на килимок, ні на стежку розгублених деталей, що вигиналася від порога до ложа пристрасті – чорні лаковані «шпильки», джинсова спідничка, светр, прозірчасті панчішки, шпилька для волосся (аж ніяк не елементи декорацій такої ночі!). Дверцята шафи незачинені. На них згорбилася зім’ята чоловіча сорочка, на підлозі розляглася краватка. Метаморфоза гармидеру чи необхідність хаосу пристрасті у дзеркалі кохання?
«Це був мій перший досвід кохання. У мені змагалися різні невпорядковані відчуття, визначення яким я не вміла підібрати. Я відганяла від себе докори сумління й невпевненість, наче забігла у чужий сад і зірвала чиєсь яблуко. Мені було лячно: в яку шкіру не вдягали б зайця, у ньому завжди проглядається заяча душа».
Вікно заблищало сухозліткою
