можна зайти?
Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросівки чавкали й залишали по собі мокрі сліди. Максим роззувся, схопив наплічник до рук, притиснув його, наче цінний скарб, до грудей і пройшов углиб кімнати.
– Пробачте за пізній візит, але на те є причина.
Тихі кроки маленьких ніг позаду порушили ніякову тишу.
– Добрий вечір, – пролунав тоненький голосок.
Стоячи босоніж і в піжамі з малюнком ніндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пізнього гостя. Максим Підгірський виринув із задуми й коротко кивнув Луці.
– Доні, це один із моїх студентів. – Синові подобалося, коли я називав його на ім’я улюбленого мультгероя. – Шуруй до кухні, я за хвильку підійду.
Лука крутнувся та побіг назад до столу: він завжди відтягував вечерю до непристойно пізньої години.
– Пробачте ще раз, що відволікаю, – перепрошував Максим, – але справа важлива. Чи то не дуже… Просто я хотів би вирішити її, не зволікаючи.
– Та кажи вже, що хотів.
– Це не займе багато часу…
За вікном загриміло, і блискавка на мить освітила вулицю. Злива розходилася, глушачи будь-які звуки, тож я запропонував:
– Проходь до кухні, зроблю тобі чаю.
Максим сором’язливо підступив до столу, за яким Лука наминав фруктовий салат із подрібнених і залитих полуничним йогуртом яблук, бананів та ківі. Волосся малого, гарно вкладене після душу, від доторків липких рученят стало дибки й тепер стирчало навсібіч, як щітка. Я втомлено зітхнув і співчутливо подивився на сина, даючи знати, що сьогодні він лягатиме спати набагато пізніше, ніж собі планував.
– Луко, приготуєш нам свого фірмового чаю? Який будеш? – то вже до студента. – Чорний, зелений, фруктовий?
– Не хочу набридати…
– Припини, – відмахнувся я. – Який готувати?
– Чорний, будь ласка.
– Ну ж бо, Доні, – зиркнув я на Луку, який уже напоготові стояв біля шухляди з пакетиками чаю, – «юний таланте», два чорні й один собі на вибір.
Син засміявся і, підспівуючи завчену мелодію мультсеріалу, увімкнув електрочайник. Потім потягнувся до шухляди, видобув звідти три пакетики й розкинув їх по трьох чашках.
– Пробачте ще раз, Даліборе Остаповичу, за те, що так пізно. – Максим сів на стільчик, і далі притискаючи наплічник до грудей.
– Будь ласка, просто Далібор. І переходь уже до суті, бо не хочу відпускати тебе, коли геть стемніє. Здається, дощ не збирається вщухати. Радили мені перед тим, як перебиратися до Львова, човна купити.
За мить по тому, як Лука, незграбно тупцяючи, підніс нам чай, ми сиділи й переглядалися, хтозна на що вичікуючи. Син щосекунди піднімав на мене очі, немовби запитуючи: «Що він хоче? Чого приперся?»
– Нещодавно помер мій дідусь, – неочікувано випалив хлопець.
Ми з Лукою обмінялися поглядами. Лука розумів, що означає слово «помер»,
