до мене впритул, але голови так і не підвів.
– Що сталося?
– Нічого, – промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. – Усе нормально.
– Хто тебе так? – Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.
– Ніхто.
Я не розумів, чому він уникає розмови – мабуть, чи не вперше.
– Як його звати?
Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.
– Антон, – повільно обернувся він, – він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.
– Він старший?
– Шостий клас.
– Чому ж він причепився до тебе?
– Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.
– І ти його вдарив за це?
– Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.
– Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.
– Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.
– Лука!
– Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! – Він злісно кóпнув повітря.
Таким я його ще не бачив. Лука завжди уникав бійки, намагався триматись осторонь, не встряючи. Вивести з рівноваги хлопчину було якщо не неможливо, то принаймні вкрай важко.
– Що він сказав?
– Нічого.
– Доні! – У ньому, десь глибоко всередині, сиділа маленька злісна тварючка – упертість, яку треба було довго й наполегливо вибивати, достоту як товкти скелю пластмасовою лопаткою.
Слово за словом, пригадуючи той епізод, Лука втрачав витримку.
– Він сказав, щоб я біг витирати шмарклі до мамки-невдахи…
І хлопчик розплакався. Лука рюмсав, уже не контролюючи себе, вищиряючись так, ніби намірявся відбити Антонів удар.
Мені перехопило подих. Губи стискалися в тонку лінію, коли бачив синові сльози. Найжорстокіше те, що сльози ті були за матір’ю.
– Ех, зачекай хвильку.
Я піднявся на горище й витяг з іще не розпакованої коробки боксерські рукавиці та наручні «лапи». Швидко збіг до кухні й кинув рукавиці Луці. Той спритно піймав їх і сам зрозумів, що потрібно робити.
– Одягай рукавиці, – звелів я, надягаючи «лапи», – і бий!
Лука відразу, не дослухавши моїх вказівок, розбігся й заходився щосили гатити
