– усюди прибрано й чисто, ні речей, ні залишків їжі. Вікна, що виходили у внутрішній дворик, завішаний мокрою білизною, міцно зачинені. Затхле повітря проникало в легені дедалі глибше. Вітальня й спальня наприкінці змієподібної квартири також виявилися пустими та неторканими. Світло щосили намагалося продертися крізь вузькі зашторені віконця, і в ньому було видно, як, нагадуючи броунівський рух молекул, у кімнатах подекуди кружляє пил. Хіменес усе зрозумів майже з перших кроків квартирою, проте заради певності оглянув шафи та шухлядки. Ознак нещодавнього її перебування не знайшлося. Він витяг із тієї самої кишені, де ховав дверний ключ, чорну стареньку Motorola VE240 і набрав перший у телефонній книзі номер. Після кількох довгих гудків почувся знервований чоловічий голос.
Голос скрипів, руйнуючи насолоду. Вивести чоловіка з рівноваги могла й менш важлива дрібниця, проте за секунду той опанував себе.
– She’s not here43, – тихо промовив англійською Хіменес.
– What the hell?..44 – динамік телефона захрипів від вигуку співрозмовника. – Ти точно за тією адресою, що я надіслав?
– Gran Via de Les Corts Catalanes, 255 біля Bon Cafe.
– І що? Є хоч якісь ознаки її перебування там? Якісь підказки, де вона може бути зараз.
Хіменес знову, радше машинально, ніж навмисне, обвів поглядом вітальню. За вікном метушилися десятки автомобілів, жовто-чорні таксі й автобуси.
– No, senior. Нічого. Таке враження, наче її тут і не було.
– Прокляття.
Хіменес чекав.
– Okay. Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність, і чекай на подальші вказівки.
Голос обірвався. Треба вшиватися: затхле важке повітря почало в’їдатись у мозок.
«Чисте повітря… потрібне чисте повітря…»
Сховавши телефон до кишені, Хіменес вийшов із квартири, замкнув двері – два прокрути, як було й до того, – і спустився сходами до прохідної. Напівтемрява та прохолодне повітря знову ввергли чоловіка в екстаз. Аби вдихнути глибше, очистити легені від гнилих мертвих часточок чужої квартири, він навіть затримався на одній зі сходинок.
Мануела Дорадо гортала останню сторінку 20 minutos, радше аби розвіяти нудьгу, ніж прочитати чергову статтю про безпорадність політичної влади. Кожен її день нагадував перегляд по другому колу якогось мильного серіалу, тож єдиною розрадою залишалися оригінальні вирізки з газет або нечасті розмови з мешканцями квартир поверхами вище. Доки жінка просиджувала на незручному кріслі свої дорогоцінні години, дехто творив власну долю, ривками мчав уперед до поставлених цілей. Мануела Дорадо щиро бажала їм успіху й жодної миті не позаздрила, адже її час давно минув і вона це розуміла.
«Усе, що могла, я вже зробила…»
Роздуми перервав той самий витончений, проте підозрілий гість, від якого на метр віяло холодом. Як і тоді, коли він проходив повз, залишаючи її Hola за спиною, навіть тіні усмішки не проступало на його неначе з каменю висіченому обличчі.
– ¿Cómo
Її тут немає (
Що за чортівня?.. (
