це взагалі було?» – замислилася я. Мені аж чувся запах напруження на власній шкірі. А ще, зрозуміла я, чувся той, інший запах. Той, який уперше відчула під час пригоди з деревом.
– Їй слід поговорити з Аро, – сказала Ада Нані Мудрій.
Нана Мудра тільки буркнула, суплячись на неї. Ада з острахом відвела очі.
– А хто це? – запитала я.
Ніхто не відповів. Жодна з інших жінок не наважувалася на мене глянути.
– Хто такий Ар-О? – запитала я й повернулася до Діті, Лую та Бінти.
Всі вони знизали плечима.
– Без поняття, – відповіла Лую.
Жодна з жінок не стала розповідати про цього Ар-О далі, і я забула їхні слова. Мені й без цього було через що тривожитися. Наприклад, через оте світле барвисте місце. Наприклад, через овальне око. Наприклад, через кровотечу та печіння в себе між ногами. Наприклад, через необхідність розповісти батькам, що я зробила.
Ми півгодини пролежали там поруч учотирьох, відчуваючи біль. Кожній з нас дали по ланцюжку з тонкого ніжного золота, який слід було носити на животі вічно. Старійшини задерли свої сорочки вище живота, щоб показати нам свої ланцюжки.
– Вони одержали благословення в сьомій із Семи рік, – сказала Ада. – Вони житимуть іще довго після нашої смерті.
Ще кожній з нас дали по камінчику під язик. Це називалося «талембе етану». Цю традицію моя мати схвалювала, хоча її призначення також давно було забуто. У неї був малесенький гладенький помаранчевий камінчик. У всіх груп океке камінчики різні. Наші камінчики були діамантами – я про такі камені ще й не чула. Вони скидалися на гладенькі овальні крижинки. Я з легкістю втримувала свій під язиком. Виймати його можна було лише на час прийому їжі або сну. І попервах треба було поводитись обережно, щоб його не проковтнути: це віщувало нещастя. Я ненадовго замислилася, як моя мати не проковтнула свій камінчик під час мого зачаття.
– Врешті-решт ваш рот із ним потоваришує, – сказала Нана Мудра.
Ми вдягнулися, натягнувши спідню білизну на притиснуту до плоті марлю та обгорнувши голови покривалами. Пішли разом.
– Ми добре впоралися, – сказала Бінта, поки ми йшли. Говорила вона не зовсім розбірливо через розгризену та розпухлу нижню губу. Ми рухалися повільно, з болем на кожному кроці.
– Так. Жодна з нас не закричала, – докинула Лую. Я насупилася. Я ж точно закричала. – Моя мати казала, що в її гурті закричало п’ятеро дівчаток з вісьмох.
– Оньєсонву це було так приємно, що вона заснула, – всміхнулася Діті.
– Я… я думала, що закричала, – сказала я і потерла собі лоба.
– Ні, ти одразу знепритомніла, – заперечила Діті. – А тоді…
– Діті, стули пельку. Ми про таке не говоримо! – прошипіла Лую.
Ми на мить затихли, а наша хода до дороги сповільнилася ще більше. Неподалік гукнула сова, і повз нас протрюхикав якийсь чоловік на верблюді.
– Ми нізащо не скажемо, так? – запитала Лую, дивлячись
