його відшмагали.
Треба було зробити ще більше. Я вже тоді так вважала. До старійшин викликали й Бінтину матір. Обом її батькам, а також самій Бінті, її братам і сестрам, наказали три роки відвідувати консультації Ади.
Моя дружба з Бінтою, Лую та Діті розквітала, і почалося дещо інше. Опосередковано це почалося наступного дня після мого повернення до школи. Я притулилася до будівлі школи, тим часом як учні довкола мене грали у футбол і спілкувалися. Мені досі боліло, але рана швидко гоїлася.
– Оньєсонву! – гукнув хтось. Я підскочила й нервово роззирнулася довкола, негайно уявивши собі те червоне око. Лую розсміялася, повільно наближаючись до мене разом із Бінтою. На одну коротку мить ми витріщились одна на одну. У цій миті було дуже багато: оцінка, страх, невпевненість.
– Доброго ранку, – нарешті сказала я.
– Доброго ранку, – відповіла Бінта і, вийшовши вперед, потиснула мені руку й відпустила її, клацнувши нашими пальцями.
– Ти сьогодні тільки повернулася? Ми – так.
– Ні, – сказала я. – Я повернулася вчора.
– Маєш гарний вигляд, – промовила Лую і теж по-дружньому потиснула мені руку.
– Ти теж, – відповіла я.
Запала ніякова тиша. Потім Бінта сказала:
– Всі знають.
– Що? – надміру гучно перепитала я. – Знають? Що знають?
– Що ми – ана м-бобі, – з гордістю пояснила Лую. – А ще – що жодна з нас не закричала.
– А, – розслабилася я. – Де Діті?
– Не встає з ліжка від тієї ночі, – засміялася Лую. – Така слабачка.
– Ні, вона просто користується можливістю пропускати школу, – сказала Бінта. – Діті знає: вона все одно така гарненька, що школа їй ні до чого.
– Їй, певно, добре, – буркнула я, хоч і не любила пропускати школу.
– Ой! – вигукнула Лую, витріщивши очі. – Ти чула про нового хлопчика?
Я хитнула головою. Лую з Бінтою перезирнулись і засміялися.
– Що таке? – спитала я. – Хіба ви не повернулися тільки сьогодні?
– Новини ширяться швидко, – сказала Бінта.
– Принаймні серед деяких з нас, – самовдоволено докинула Лую.
– Просто скажіть, що зібралися сказати, – роздратувалась я.
– Його звати Мвіта, – із захватом почала Лую. – Він прийшов сюди, поки нас не було. Ніхто не знає, де він живе та чи є у нього взагалі батьки. Він, схоже, дуже розумний, але до школи йти відмовляється. Чотири дні тому він прийшов сюди на один день і посміявся з учителів – сказав, що сам може їх навчати! Не найкращий спосіб справити добре перше враження.
Я знизала плечима.
– Чому це має мене обходити?
Лую всміхнулася, схилила голову набік і сказала:
– Тому що я чула, що він – еву!
Решта того дня минула наче в тумані. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжої
