поки слуги носили їй їсти. Пухкенька та гарненька дівчинка, якій зазвичай усе просто падало з неба. Коли вона була поруч, відбувалося щось чудове. Торгівець хлібом продавав нам його за півціни, бо поспішав додому. Або ми йшли, й до ніг Бінті з дерева падав кокос. Богиня Ані любила Діті. Як воно – користуватися любов’ю Ані? Я цього ще не знаю.
Після школи ми вчили уроки біля дерева іроко. Попервах це мене бентежило. Було страшно, що червоно-біле створіння, яке я побачила, якось пов’язане з історією з тим деревом. Здавалося, сидячи під ним, я мало не напрошувалася на новий напад ока. Згодом я трохи розслабилася, бо не сталося нічого. Часом навіть ходила туди сама, просто подумати.
Я трохи забігаю вперед. Дозволь мені дещо роз’яснити.
Інша подія сталася через одинадцять днів після мого Одинадцятого ритуалу, через чотири дні після мого повернення до школи, через три дні після того, як я усвідомила, що пов’язана з трьома своїми ровесницями, та наступного дня після повернення Діті до школи. Я повільно йшла додому. Моя рана пульсувала болем. Цей глибокий біль невідомо від чого з’являвся, мабуть, двічі на день.
– Вони все одно думатимуть, що ти лиха, – сказав хтось за моєю спиною.
– Га? Що? – перепитала я, повільно розвертаючись. І застигла на місці.
Це було все одно що дивитись у дзеркало, ще жодного разу не побачивши свого відображення. Я вперше зрозуміла, чому люди, помітивши мене, зупинялися, впускали свою ношу з рук і витріщалися. Він мав мій колір шкіри, мої веснянки, а його жорстке золотаве волосся було підстрижено так коротко, що скидалося на шар піску. Можливо, він був трішки вищий, може, на кілька років старший за мене. Якщо мої очі були золотаво-карі, як у пустельної кішки, то його очі були сірі, як у шакала.
Я негайно зрозуміла, хто він, хоча бачила його лише мить, бувши в нікчемному стані. Всупереч тому, що сказала мені Лую, він прожив у Джвагірі більше, ніж кілька днів. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на дереві іроко. Він сказав мені стрибнути. Тоді йшов сильний дощ і він тримав над головою кошика, та я зрозуміла, що це він.
– Ти…
– І ти теж, – сказав він.
– Так. Я ніколи… Ну, тобто я чула про інших.
– Я бачив інших, – байдужо сказав він.
– Ти звідки? – одночасно спитали ми. Одночасно відповіли: – Із Заходу.
А тоді кивнули. Всі еву із Заходу.
– У тебе все гаразд? – запитав він.
– Що?
– Ти дивно ходиш, – пояснив він. Я відчула, як у мене запалало обличчя. Він знову всміхнувся й хитнув головою. – Мені не варто бути таким зухвалим. – Він помовчав. – Але повір мені: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навіть якщо ти пройдеш… обрізання.
Я насупилася.
– Навіщо тобі до нього вдаватися? – спитав він. – Ти ж нетутешня.
– Але я тут живу, – оборонилася я.
– І?
– Ти хто такий? – роздратовано спитала
