спрацювало. Трейвіс сумнівався, що поцілив у переслідувача, але нарешті вдалося налякати й відігнати його.
Трейвіс продовжив бігти. Він дуже хотів досягти краю каньйону, де росло лише кілька дерев, а хащі були не такими густими, тим паче, що яскраве сонячне світло не залишало там місця для зрадливих тіней.
Коли через кілька хвилин Трейвіс піднявся на вершину, то почувався страшенно втомленим. М’язи ніг наче вогнем пекло, а серце так калатало, що Трейвісу здавалося, наче луна ось-ось відіб’ється від протилежного хребта і повернеться до нього через весь каньйон.
Ось місце, де він зупинявся, щоб перекусити печивом. Змії-гримучки, яка раніше вигрівалася, лежачи на величенькій каменюці, вже не було.
Золотистий ретривер прийшов сюди вслід за Трейвісом. Він стояв біля нього, відхекуючись, і дивився вниз зі схилу, яким вони щойно піднялися.
У Трейвіса трохи паморочилося в голові. Йому здалось би трохи посидіти і відпочити, але він розумів, що досі в небезпеці невідомого характеру. Трейвіс услід за ретривером глянув униз на оленячу стежку, намагаючись осмислити, що могло ховатися в хащах. Якщо істота досі гналася за ним, то тепер вона стала обережнішою і дерлася схилом, не зачіпаючи траву та кущі.
Ретривер заскавчав і потягнув Трейвіса за джинси. Відтак він швидко побіг на вершину вузького хребта, звідки вони могли спуститися в наступний каньйон. Вочевидь, пес вважав, що небезпека ще не минула, і підганяв Трейвіса.
Трейвіс теж був такої думки. Його ірраціональний страх та надія на інстинкт, що прокинувся в ньому, гнали його вслід за ретривером через гребінь униз, у сусідній лісистий каньйон.
2
Вінсент Наско вже декілька годин вичікував, сидячи у темному гаражі, хоча і не справляв враження терплячої людини. Це був м’язистий здоровань вагою за сто кілограмів. Йому було шістдесят три роки, але його завжди переповнювала така енергія, від якої він, здавалося, от-от лусне.
Його широке обличчя завжди було спокійним, як у корови, але в зелених очах світилася життєва сила та якась неврівноваженість і дивний голод, як у дикої тварини на кшталт очеретяного кота. Люди з таким поглядом трапляються рідко. Незважаючи на свою колосальну енергію, він видавався доволі спокійним. Вінсент міг годинами чекати на здобич, скоцюбившись і не розмовляючи.
У вівторок о 9:40 ранку Наско почув, як засув між гаражем та будинком голосно клацнув, хоча це й трапилося набагато пізніше, ніж він очікував. Двері прочинилися, голосно дзвякнувши, і доктор Дейвіс Везербі, ввімкнувши світло в гаражі, потягнувся до кнопки, щоб підняти великі секційні двері.
– Стій! – піднімаючись, промовив Наско, вигулькнувши побіля блакитно-сірого «кадилака», що належав доктору.
Везербі здивовано закліпав.
– Хто, в біса…
Наско підняв «Вальтер P-38» із глушником і зробив один постріл доктору в обличчя.
Клац!
