забирай!»
Він заплющив очі й промовив:
– Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?
– З опцією поновлення? – перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. – О, я вас зрозумів! Це вельми добре!
– Дякую, і ще я… е… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо’аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео’ла’нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро’оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі86.
– Містере Тозіере?
– Слухаю.
– Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.
«Всього лиш один старий політик з ПДП, – подумав Річ. – З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює».
Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: «Ти в порядку, Річе».
– Я теж почув, – сказав Річ. – Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?
– О, з цим жодних проблем, – сказав клерк. – Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.
– Справді?
– О, ейа, – підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув – це просте, характерне для півночі Нової Англії. «О, ейа», замість «так».
«Ми те піймаємо, гаденя!» – крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.
Він повідомив клерку в «Таун Хаусі» номер своєї картки «Америкен Експрес» і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору «КЛАД» Стіву Ковелу.
– Що трапилось, Річе? – спитав Стів. Останні рейтинги «Арбітрона»87 показували «КЛАД» на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої – дякувати Богу за маленькі радощі.
– Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, – сказав він Стіву. – Я вшиваюся.
– Вшива… – він дочув нахмуреність у голосі Стіва. – Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.
– Я мушу взути свої бугі-черевички88. Я від’їжджаю.
– Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса89, Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»90.
– Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.
– Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає
Річ імітує уявну промову кандидата в президенти Джона Кеннеді перед виборами 8 листопада 1960 року, в якій той згадує свою дружину Джекі (Жаклін) і свого брата Боббі (Роберта Кеннеді), котрого, ставши президентом, ДжФК призначив генеральним прокурором.
«Arbitron» – заснована 1949 р. компанія, що займалася маркетинговими дослідженнями на ринку радіомовлення; 2012 р. була придбана за $1,26 млрд компанією-конкурентом «Nielsen».
Алюзія на пісню «Boogie Shoes» (1975) диско-фанк-гурту «KC and the Sunshine Band» (1973—1985).
Clarence Clemons, Jr. (1942—2011) – харизматичний чорношкірий музикант, під два метри зростом, постійний саксофоніст у гурті Брюса Спрінгстіна «E Street Band»; виступав також з іншими зірками і записав кілька сольних альбомів.
Алюзія на псевдорелігійний гімн до вісника Божого, архангела Гавриїла «Blow, Gabriel, Blow», написаний одним з фундаторів американської поп-музики Колом Портером (1891—1964) для його знаменитого мюзиклу «Все годиться» («Anything Goes», 1934).
