свояками грошей, лежала реальна цінність. Готівка. Чотири тисячі доларів десятками, двадцятками і п’ятдесятками95. Вигрібаючи гроші, засовуючи до кишені джинсів, Річ загадувався, чи не знав він якимсь чином, що робить, коли клав сюди ці банкноти: п’ятдесят баксів одного місяця, сто двадцять іншого, а наступного, можливо, лише десятку. Отака заначка. Гроші на випадок, якщо доведеться вшиватися.
– Чорт, це ж лячно, – промовив він, сам ледве зауважуючи, що балакає вголос. Він неуважно дивився крізь велике вікно на пляж. Там було тепер порожньо, серфери зникли, молоде подружжя (якщо то дійсно було молоде подружжя) також уже пішли.
«Ах, авжеж, лікарю, тепер мені все пригадується. Пам’ятаєте, наприклад, Стенлі Юріса? Звісно, що так, закластися мені на власну шкуру… пам’ятаєте, як ми зазвичай отак казали, і думали, що то дуже круто? Ще старші хлопці кликали його Стенлі Урина. «Агов, Урино! Ти, йобаний христовбивцю! Куди це ти чешеш! ’кийсь з твоїх дружків-гоміків захотів у тебе відсмоктати?»
Річ затріснув дверцята сейфа і прихилив картину на місце. Коли він востаннє думав про Стена Юріса? П’ять років тому? Десять? Двадцять? Річ зі своїми батьками переїхав з Деррі навесні 1960-го, і як же швидко вицвіли всі ті обличчя його зграї, тієї жалюгідної зграйки лузерів з їх маленькою хаткою-клубом у тій місцині, що була відома тоді як Пустовище – кумедна назва для місця, де так пишно буяє всяка рослинність. Прикидалися дослідниками джунглів, чи «Морськими бджолами»96, які десь на атолі вирубують злітну смугу, відбиваючись тим часом від джапанів; прикидалися будівельниками дамби, ковбоями, космонавтами на якійсь порослій хащами планеті, та ким тільки вони не прикидалися, втім, як там воно не було, не варто забувати, чим усе те було насправді: то була схованка. Схованка від старших хлопців. Схованка від Генрі Баверза і Віктора Кріса, і Ригайла Хаґґінса, і решти таких. Якою ж зграєю невдах вони тоді були – Стен Юріс з його великим єврейським носом, Білл Денбро, котрий не міг вимовити нічого, окрім «Хей-йо, Сілвере!», без того, щоб не заїкатися так страшенно, що ти від цього ледве не обсирався собачим лайном, Беверлі Марш з її синцями і сигаретами, закоченими в рукав блузки, Бен Генском, котрий був таким величезним, що скидався на людську подобизну Мобі Діка97, і Річі Тозіер із його товстими окулярами, оцінками «А» в школі, нахабним язиком і обличчям, що буквально випрошувало, щоб його підрихтували до нових і цікавих форм. Чи існувала тоді назва для того, чим вони були? О, так. Завжди існувала. «Le mot juste»98. Для них «le mot juste» було – «слабаки».
Як воно повернулося, яким чином усе те повернулося… і тепер він стояв тут, у своєму кабінеті, тремтячи безпорадно, наче якийсь бездомний песик, накритий грозовою бурею, тремтячи тому, що серед того, що він згадав, були не лише друзі, з якими він колись тусувався. Були там і інші речі, речі, про які він не думав роками, які бриніли страхом під самісінькою поверхнею.
Криваві речі.
Темрява.
За купівельною спроможністю 4 тис. доларів 1985 року приблизно дорівнюють $8660 у 2014.
«Seabees» – службовці будівельних батальйонів ВМС США.
«Moby Dick» – велетенський білий кит, персонаж роману (1851) класика американської літератури Германа Мелвілла (1819—1891), в якому оповідається епічна історія гонитви за ним.
Le mot juste (
