так перелякалася. Ось чому він це знав.
Така нажахана.
– Марті, – промовив він через море років. – Ти подаруєш мені поцілунок?
Вона поцілувала його, в цей же час обійнявши так міцно, що йому застогнали кістки в спині. «Якби ми перебували у воді, – подумав Едді, – вона втопила б нас обох».
– Не бійся, – прошепотів він їй у вухо.
– Я нічого не можу з собою вдіяти! – рюмсала вона.
– Розумію, – сказав він, усвідомлюючи, що, хоча Майра обнімає його з кісткодробильною міцністю, напад астми у нього послабшав. З дихання пропала та свистяча нота. – Я розумію, Марті.
Таксист знову посигналив.
– Ти телефонуватимеш? – запитала вона боязко.
– Якщо зможу.
– Едді, прошу, ну чому ти не розкажеш мені, в чому справа?
А що, якби він розказав?
Вона би заспокоїлася?
«Марті, цього вечора я отримав дзвінок від Майка Хенлона і ми трішки побалакали, але все, про що ми говорили, звелося до двох речей. “Те саме почалося знову”, – сказав Майк. “Ти приїдеш?” – спитав Майк. І тепер у мене лихоманка, Марті, тільки це та лихоманка, якої не приглушити аспірином, і в мене задуха, з якою не здатен впоратися той клятий інгалятор, тому що ця задуха не в горлі й не в легенях – вона в мене кругом серця. Я повернуся до тебе, Марті, якщо зумію, але почуваюся я, наче людина, що стоїть перед жерлом старої шахти, повної обвалів, які тільки-но й чекають, щоб трапитись, стоїть там і каже “прощавай” денному світлу».
Так – бігме, так! Це вже напевне поверне спокій її душі.
– Ні, – промовив він. – Гадаю, я не можу розказати тобі, в чому справа.
І перш ніж вона встигла сказати ще щось, перш ніж вона встигла розпочати знову («Едді, вилізь з того таксі! Від нього в тебе буде рак!»), він вирушив геть від неї, швидше і швидше. На той момент, коли він дістався машини, він уже мало не біг.
Вона так і стояла в одвірку, коли таксист здавав задом на вулицю, так і стояла там, коли вони вирушили в бік міста – велика темна жіноча тінь, вирізана зі світла, що лилося з їхнього будинку. Він їй помахав і подумав, що вона також підняла руку йому у відповідь.
– Куди прямуємо цього вечора, друже мій? – запитав таксист.
– Вокзал «Пенн», – відповів Едді, і його пальці розслабилися на інгаляторі. Астма сховалася кудись туди, куди вона зазвичай ховалася нидіти між своїми нападами на його бронхи. Він почувався… майже добре.
Проте за чотири години інгалятор виявився дужче, ніж будь-коли, йому потрібним – коли Едді отямився від легкого напівсну одним спазматичним посмиком, що змусило парубка в діловому костюмі навпроти опустити газету і подивитись на нього з трохи боязкою цікавістю.
«Я повернулась, Едді! – кричала астма в захваті. – Я повернулась, і, ой, на’їть не знаю,
