як то вона зазвичай робила. Гірше того, вона не плакала, як то вона завжди робила. Єдиними звуками були ремінь і їхнє дихання: його важке й захрипле, її – пришвидшене й легке.
Вона метнулася до ліжка, до трюмо з її боку ліжка. Плечі в неї були червоними від ударів ременя. Волосся розпліскувалося вогнем. Він важко посунув за нею, повільніший, але великий, дуже великий, – він грав у сквош, поки не порвав собі ахіллове сухожилля два роки тому, а відтоді й вага в нього трохи вийшла з-під контролю (чи, може, тут краще було б сказати «дуже»), але м’язи усе ще залишались при своїх місцях, міцний такелаж у жировій оболонці. Попри те, його трішки стривожило, як він захекався.
Вона дісталася трюмо, і він подумав, що вона там зараз зіщулиться чи, може, спробує заповзти під нього. Натомість вона вхопила… обернулась… і раптом повітря заповнили летючі снаряди. Вона кидала на нього косметику. Пляшечка «Шантійї»171 вдарила його між сосками, впала йому в ноги, розбилася. Раптом його обволокло задушливим запахом квітів.
– Припини! – заревів він. – Зараз же припини, ти, курво!
Замість припинити, її руки залітали по захаращеній скляній стільниці трюмо, хапаючи, жбурляючи все, що під них траплялося. Том ухопився собі за груди там, де його поцілило пляшечкою «Шантійї», не в змозі повірити, що вона його чимсь вдарила, хоча інші речі не переставали літати повз нього. Його порізало скляною пробкою. Поріз був незначним, лиш трішки більшим за трикутну подряпину, але чи дійсно тут є певна рудоволоса леді, яка бажає побачити схід сонця зі шпитального ліжка? Авжеж, ось вона. Певна леді, яка…
Баночка крему поцілила йому над правою бровою з раптовою, розривною силою. Він почув глухий удар, немов усередині голови. Біле світло спалахнуло в полі зору того ока, і Том подався на крок назад, роззявивши рота. А тут і тюбик крему «Нівея» вдарився об його черево з негучним ляском, і вона – це вона? чи таке можливе? – так! Вона закричала на нього!
– Я їду в аеропорт, сучий ти сину! Ти мене чуєш? Я маю справу – і їду! Тобі краще забратися геть мені з дороги, бо Я ЇДУ!
Кров – гаряча, пекуча – потекла йому до правого ока. Він змахнув її кісточками пальців.
Якусь мить він стояв на місці, вдивляючись у неї так, ніби ніколи раніше не бачив. У певному сенсі, дійсно не бачив. Груди в неї поривчасто здіймались. Обличчя – цілком у приливі білої люті – променіло. Розтягнуті губи показували зуби в оскалі. Але поверхню трюмо вона вже очистила. Снарядний погріб спорожнів. Він міг прочитати страх у її очах, але то все ще не був страх перед ним.
– Ти поскладаєш весь той одяг назад, – почав він, намагаючись при цьому не хекати. То було б недобре. То звучало б як слабкість. – Потім повернеш на місце валізу і ляжеш у ліжко. І якщо ти все це зробиш, тоді я, можливо, тебе не дуже сильно поб’ю. Можливо, ти зможеш виходити з дому через два дні, а не через два тижні.
– Томе, послухай мене, – вона промовляла повільно. Погляд у неї був дуже ясним. – Якщо ти
«Chantilly» – історична назва різноманітного порцелянового посуду, зокрема й пляшечок для парфумів, які вироблялися в однойменному французькому містечку в 1730—1800 рр.
