сказав мені теперішній шеф поліції, коли я показав йому цю статистику. – Тоді була Депресія. Більшість із них, ма’ть, знудились їсти тіки картопляний суп або ходити геть голодними вдома й рушили шукати чогось кращого».
У 1958-му було зафіксовано зникнення двадцяти семи дітей, віком від трьох до дев’ятнадцяти років. «А у 1958 була якась Депресія?» – запитав я в шефа Редімахера. «Ні, – відповів він. – Але людей часто бере непосидячка, Хенлоне. А особливо в дітей підошви сверблять. Полається таке з батьками, бо прийшло додому запізно після сходин та гулянки, ось і накивало п’ятами».
Я показав шефу Редімахеру фотографію Чеда Лоу, яка була надрукована в «Деррі Ньюз» у квітні 1958-го. «Ви вважаєте, що оцей утік після сварки зі своїми батьками через те, що він запізно повернувся додому, шефе Редімахер? Йому було три з половиною, коли він безслідно зник».
Редімахер втупився у мене кислим поглядом, сказав, що балакати зі мною, безумовно, було вельми приємно, але якщо більше нічого нема, то він зайнятий. Я пішов.
Пройняте марою, проймається марою, мара.
Часто відвідуване привидами або духами, як-от у трубах під раковиною; часто з’являється, як-от кожні двадцять п’ять, двадцять шість або двадцять сім років; місце годівлі тварин, як у випадку Джорджа Денбро, Ейдріена Меллона, Бетті Ріпсом, дочки Альбрехтів, хлопчика Джонсонів.
«Місце годівлі тварин». Так, оце й навідує марою самого мене.
Якщо трапиться хоч щось іще – взагалі будь-що – я їм зателефоную. Я мушу. А тим часом я маю власні припущення, зруйнований відпочинок і спогади – мої прокляті спогади. О, і ще дещо – я маю ці нотатки, хіба ні? Стіну, в яку я плачу. Ось і сиджу тут, рука в мене тремтить так, що я ледве можу сюди щось записувати, сиджу тут, у безлюдній після закриття бібліотеці, прислухаючись до слабеньких звуків у книгосховищі, дивлячись на тіні, що їх відкидають кулі тьмяних жовтих ламп, щоб упевнитися, що вони не рухаються… не перемінюються.
Сиджу я тут поряд із телефоном.
Кладу на нього вільну руку… дозволяю їй зіслизнути… торкаюся дірочок у набірному диску, який міг би мене зв’язати з усіма ними, з моїми старими друзями.
Ми тоді глибоко занурилися разом.
Ми занурилися в чорноту разом.
А чи випірнемо ми з тієї чорноти, якщо зануримося вдруге?
Я так не думаю.
Господи, благаю, щоб я не мусив їм телефонувати.
Благаю, Господи.
Частина друга. Червень 1958 року
Я зовні я і є. Під ликом тим, Похована, як свідок, юність. Корені? Кожен має корені
Я інколи загадуюся, що мені робити далі. Немає влітку ліків від меланхолійної печалі.
Розділ
Eddie Cochran (1938—1960) – піонер стилю рок-н-рол, вплив якого, попри його коротку авторську і виконавчу кар’єру, позначився на подальшому розвитку поп-музики, загинув у автокатастрофі; «Summertime Blues» – пісня Кокрена 1958 року, яка й після нього ставала хітом у виконанні багатьох вокалістів та рок-гуртів.
