за яких обставин дружина не потривожила б свого чоловіка на роботі, якщо той працював у конторі. Але вона йому зателефонувала, і вони двоє, вочевидь, вирішили оголосити нам новину того дня за вечерею.
Я відтворювала ту вечерю в пам’яті багато разів, не так через Люкові дивовижні новини, як бо вона, як виявилось, була нашою останньою сімейною вечерею. Я знаю, що пам’ять бавиться з нами, й події та випадки, витворені уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як і ті, що справді відбувалися, але я щиро вірю, що пам’ятаю кожну деталь тієї вечері. Пригадуючи її, найболючіше мені розуміти, яка стримана вона була. Стриманість слугувала за правило в нашому домі. Емоції, навіть позитивні, належалося надійно тримати під контролем. Як учила одинадцята заповідь, вирізьблена на спеціальній скрижалі й дана саме тим, хто сповідував пресвітеріанство: не виказуй емоцій своїх.
Отож, вечеря того дня була точнісінько така, як завжди: дещо церемонна, дещо нудна, з періодичними витівками від Бо. Збереглися декілька фотографій Бо тих часів. Вона була малá, кругла й мала тонке, пушкóве волосся, що прямо стирчало з її голови, так, ніби її вдарила блискавка. На фотографіях Бо спокійна й мила, що тільки доводить, як вони можуть обманювати.
Усі ми сиділи на звичних місцях, Люк та Метт, дев’ятнадцяти та сімнадцяти років, з одного боку столу, далі я, семирічна, потім півторарічна Бо – з іншого. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, і мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очі». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо далі заважатимеш, відразу підеш спати». Після чого Бо запхнула до рота великого пальця і почала його смоктати, ображено, з періодичним клацанням, ніби бомба з годинниковим механізмом відраховувала час.
– Господи, ми спробуємо ще раз, – промовив батько, – дякуємо Тобі за їжу, що ти дав нам сьогодні, й особливо дякуємо за новини, які ми нещодавно отримали. Допоможи нам завжди усвідомлювати, які ми благословенні. Допоможи нам якнайповніше скористатися з наших можливостей та застосовувати свої скромні таланти для служіння Тобі. Амінь.
Ми з Люком і Меттом випрямилися. Мама передала Бо її сік.
– Які новини? – запитав Метт. Він сидів просто напроти мене. Якщо б я зісковзнула зі стільця і простягла ноги, то могла би торкнутися його коліна великим пальцем.
– Твій брат, – батько кивнув на Люка, – вступив до педагогічного коледжу. Зі школи сьогодні прийшло підтвердження.
– Серйозно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.
Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – чи по-справжньому його бачила. З тої чи тої причини ми з ним нечасто перетиналися. Звісно, різниця у віці між нами була навіть більша, ніж у нас із Меттом, але навряд чи справа була в цьому. Ми просто мали небагато спільного.
Але тепер я помітила Люка поряд із Меттом, там, де він сидів, певно, останні
