Арчера. Справді, що гарного в тому, що пильна увага чоловічої половини Нью-Йорка зараз звернена саме до тієї ложі, де поруч з матір’ю і тітонькою сидить його наречена? Якусь мить він не впізнавав жінку, вбрану в сукню у стилі ампір, тож не розумів, чому її поява викликала такий ажіотаж. А далі, зрозумівши, хто вона, від обурення аж почервонів.
Авжеж: як ці Мінґотти посміли!
Та вони посміли, ще й як! Коментарі, які долинали до його вух, розвіювали сумніви: так, молода незнайомка в ложі – це кузина Мей Велланд – та сама, яку в родині називали «бідолашка Еллен Оленська». Арчер знав, що вона кілька днів тому несподівано повернулася з Європи; він навіть чув, як місіс Велланд говорила, що збирається навідати «бідолашку Еллен» у старої місіс Мінґотт, у котрої та зупинилася. Загалом, Арчер нічого не мав проти сімейної солідарності, і однією з рис, притаманних Мінґоттам, яка завжди викликала у нього захоплення, була рішучість, з якою сім’я захищала «заблукану вівцю», що затесалася до їхньої бездоганної отари. Шляхетний і щедрий від природи, глибоко в душі він тішився з того, що його майбутня дружина – не соромлива святенниця і добре ставиться до своєї нещасної кузини. Але хіба можна порівняти? Родинне коло – це одне, а вивозити графиню Оленську у світ, тим паче в Оперу, садовити в одну ложу з молодою дівчиною, яка зовсім скоро, вже за кілька тижнів, має заручитися з ним, Ньюландом Арчером, – це вже зовсім інше. Тож Арчер цілком поділяв думку старого Сіллертона Джексона – справді, як вони посміли, ці Мінґотти, зайти так далеко!
Йому, звичайно, було відомо: все, на що може зважитися чоловік із П’ятої авеню, на те саме здатна відважитися й стара місіс Менсон Мінґотт, найголовніша в родині. Вона була гідною того, щоб викликати його захоплення, – ця амбітна і владна стара, уроджена Кетрін Спайсер із Стейтен Айленд, батько якої зганьбив себе за таємничих обставин, а вона – без грошей і становища в суспільстві – змогла не лише змусити всіх прикусити язика і забути про це, а й домогтися того, що її чоловіком став голова впливового і багатого клану Мінґоттів. Удало видавши обох доньок заміж за «іноземців» – італійського маркіза та англійського банкіра, вона, знехтувавши суспільною думкою, звела собі особняк з ясно-кремового (нечуване зухвальство!) каменю на пустирі поблизу Центрального парку. Адже правила пристойності тих часів категорично вимагали використовувати у будівництві лише бурий піщаник – точнісінько так, як і вдягатися в сюртук для пообідньої прогулянки.
Старші доньки-«іноземки» місіс Мінґотт стали легендою. За весь час вони жодного разу не з’явилися в Нью-Йорку, не провідали матір. Вона ж, маючи жвавий розум та сильну волю, але схильна, як багато хто, до малорухливого способу життя, з часом ставала все огряднішою, сприймаючи цей факт, здається, з філософською покірливістю, і жила самотиною. Проте її кремового кольору особняк, спроектований, як подейкували, на взірець будинків паризьких аристократів, залишався відчутним доказом її незалежності, а вона – єдиною абсолютною володаркою
