а те, що її син Лавелл напучував матір, намагаючись нав’язати їй найкращого кухаря Нью-Йорку, могло хіба що розсмішити місіс Мінґотт: «Який сенс тримати добрих кухарів, якщо дівчаток я вже повидавала заміж, а щоб смакувати французькі соуси самій – на те вже не стає здоров’я?»
Міркуючи над цим, Ньюланд Арчер ще раз кинув погляд на ложу місіс Мінґотт. Він помітив, як міс Велланд із невісткою відповідають на осудливі погляди публіки з тим самим «мінґоттівським апломбом», який стара Кетрін прищепила геть усім членам свого клану. Тільки розпашілі щоки Мей Велланд зраджували її хвилювання. Що ж до самої винуватиці цього переполоху, то вона сиділа собі в кутку ложі, не спускаючи очей зі сцени і ледь посунувшись уперед; її плечі й груди були оголені трохи більше, ніж це диктували тутешні правила пристойності.
Не так-то й багато речей у світі вважав Ньюланд Арчер більш жахливими, ніж прогрішення проти «смаку», цього захмарного божества, при якому «добрий тон» у нью-йоркському товаристві був усього лише намісником. Бліде, серйозне обличчя пані Оленської пасувало, на його думку, її нещасливій долі, й було ознакою «доброго тону», але ж сукня!.. Її крій, оголені плечі… Усе це шокувало молодого чоловіка, бентежило, непокоїло його. Арчеру була огидною навіть думка про те, що Мей Велланд може підпасти під вплив молодої особи, якій, здається, плювати на правила доброго смаку!
– А що, власне, сталося? – почувся голос юнака, що сидів позаду (під час дуету Мефістофеля і Марти в залі зазвичай знову починалися розмови).
– Ну… Вона його покинула. Ніхто навіть не заперечив з цього приводу.
– А що, направду – він закінчений негідник? – не вгавав, допитуючись, юнак з роду Торлі (здається, він сподівався стати першим у списку кавалерів дами, про яку йшлося).
– Ба, навіть гірше. Я зустрічав його в Ніцці, – авторитетно заявив Лоуренс Леффертс. – Сивий, гострий на язик лобуряка з аристократичного роду – густі довгі вії, вродливий, породистий екземпляр… Такі, якщо не волочаться за жінками, то колекціонують рідкісну порцеляну. І при цьому не шкодують грошей – як на одне, так і на інше.
Усі засміялися, а юний ловелас поцікавився:
– А що ж було далі?
– Далі? Вона втекла з його секретарем.
– Справді? – сторопіло вигукнув юнак.
– Втім, це тривало недовго. Подейкують, вже за кілька місяців вона мешкала у Венеції сама. Здається, Лавелл Мінґотт їздив по неї туди. Він стверджує, що вона страх яка нещасна. Ну, хай і так. Але ж з’являтися з нею в Опері – це вже занадто!
– Можливо, – висловив припущення юний Торлі, – вона така нещасна і скута страхом самотності, що їй несила залишатися вдома?
У відповідь на це його зауваження пролунав зневажливий сміх, а юнак, зашарівшись, удав, ніби його співчутливі слова мають, як полюбляють казати дотепники, таку собі «приховану підкладку».
– Добре, але нащо тоді було привозити
