про неї. І хоча кузини доволі довго не було, але ж вона наша родичка. І ще й така… вразлива.
Арчер захопленим поглядом дивився на свою наречену.
– Люба моя, ви справжній ангел! Я скажу їй обов’язково. – Він скоса глянув у бік переповненої зали. – Але я ще й досі не бачив графиню. Вона тут?
– Ні, кузина збиралася приїхати, але останньої миті чомусь передумала.
– Передумала їхати? – необережно перепитав юнак, не зумівши приховати свого подиву. «Та як вона взагалі наважилася думати про таке?»
– Авжеж, адже вона страх як любить танцювати, – простодушно відповіла дівчина. – Еллен раптом вирішила, що її сукня не пасує до обстановки балу, хоча нам вона дуже сподобалася. То ж тітонька відвезла її додому.
– Ну що ж… – з удаваною байдужістю мовив Арчер, приховуючи радість. Тверда рішучість нареченої ігнорувати «прикрі моменти» викликала в нього радісний захват. Вони з Мей – таки люди одного кола!
«Вона, як і я, чудово розуміє, чому її кузина вибрала дім, а не бал, – подумав юнак. – Але ж я за жодних обставин не смію навіть натякнути їй, що на репутації Еллен Оленської лежить якась темна тінь».
Глава 4
Наступний день після заручин, як і належало, присвятили візитам, адже цей ритуал був обов’язковим. Тож Ньюланд Арчер спочатку вирушив з матір’ю та сестрою до місіс Велланд, після чого він, місіс Велланд і Мей поїхали до старої місіс Менсон Мінґотт – щоб їх благословила шановна голова роду.
Арчер завжди сприймав візити до місіс Менсон Мінґотт як таку собі розвагу. Її будинок уже сам по собі нагадував музейний експонат, хоча й не такий давній, як деякі інші старовинні родинні особняки на Юніверсіті-плейс та в нижній частині П’ятої авеню: у тих якось похмуро-гармонічно поєднувалися заткані махровими трояндами килими і палісандрові консолі, арочні каміни з чорного мармуру і величезні засклені книжкові шафи з червоного дерева. Оскільки ж місіс Мінґотт збудувала свій дім пізніше, то викинула геть громіздкі меблі часів своєї юності, створивши в ньому неймовірну мішанину із залишків спадщини предків та фривольних французьких гобеленів часів Другої імперії. Зазвичай вона бавила час, сидячи біля вікна вітальні на першому поверсі, звідки незворушно спостерігала за бурхливим потоком життя, який час від часу підкочувався до дверей її самотнього пристановища.
О ні, вона зовсім не бажала, щоб цей потік прискорював свій плин: тверда впевненість у собі зробила її також надзвичайно терплячою. Місіс Мінґотт знала напевне: настане час – і похилені огорожі, каменоломні, брудні салуни, напівзруйновані теплиці в занедбаних городах і навіть пагорби, з яких тутешні кози споглядали тепер навколишній краєвид, безслідно зникнуть – їх витіснять такі самі, як її, а може, ще величніші палаци. Бруківку, якою нині торохтять старі омнібуси, замінить гладенький асфальт, – такий самий, як на паризьких вулицях. А наразі ті, кого вона бажала бачити, й так любісінько собі добиралися до місіс Мінґотт, тож вона анітрохи не страждала від свого географічного усамітнення.
