зелену галявину перед будинком на Тюремній вулиці, не зводив очей з окутих залізом дубових дверей. Якби мова йшла про бостонців іншого, більш пізнього періоду в історії Нової Англії, то похмура непохитність, відображена на бородатих обличчях цих людей, свідчила б про те, що на них чекало якесь моторошне видовище – скоріш за все, призначена на цю годину страта відомого злочинця, якому суд виніс законний вирок, цілком згідний із думкою суспільства. Однак суворі звичаї перших поколінь пуритан змушують нас засумніватися в такому припущенні. Винний міг виявитися просто недбайливим білим рабом або нешанобливим сином, якого батьки передали місцевій владі для покарання батогами біля ганебного стовпа. Це міг бути антиноміст, квакер або якийсь інший віровідступник, що підлягає вигнанню з міста, або ж індіанець, який хильнув вогняної води, волоцюга і ледар, якого через безчинство на вулицях слід покарати батогом і вигнати в ліси. І в той же час це могла бути засуджена до шибениці чаклунка, на кшталт старої місіс Гіббінс[4], капосної вдови міського судді.
У будь-якому разі глядачі поставилися б до розправи з глибокою серйозністю, як личить народу, в якого релігія і закон злиті воєдино і так переплелися між собою, що найлояльніші і найсуворіші акти привселюдного покарання водночас викликають повагу і страх. Злочинцеві нічого було розраховувати на співчуття з боку глядачів, які обступили ешафот. Тому покарання, яке в наші дні загрожувало б засудженому лише глузуванням і презирством, відбувалося в ті часи з гідністю, не менш похмурою, ніж публічна страта.
Слід також підкреслити, що того літнього ранку, з якого починається наша розповідь, особливу зацікавленість майбутнім видовищем виявляли жінки, що були в натовпі. За давніх часів почуття благопристойності не заважало власницям очіпків і спідниць із фіжмами поштовхатися в натовпі, а при нагоді і протиснутися своєю далеко не тендітною персоною ближче до помосту. Дружини й доньки корінних уродженців Старої Англії були як духовно, так і фізично істотами куди більш грубими й простуватими, ніж їхні праправнучки шість-сім поколінь потому. У довгому ланцюгу нащадків рум’янець, який передавався від матерів до доньок, поступово бліднішав, краса – ставала більш крихкою і недовговічною, статура більш тендітною, вдача теж поступово втрачала свою силу і твердість.
Менш ніж півстоліття відділяло жінок, що стояли біля входу до в’язниці, від тієї епохи, коли чоловікоподібна Єлизавета[5] вважалася найбільш гідною представницею своєї статі. Жінки ці були її співвітчизницями; їх вигодували яловичиною й елем старої батьківщини, а їхня духовна їжа вирізнялася ще меншою витонченістю. Ось чому сонце того дня осявало неабиякі плечі, пишні форми і круглі рум’яні щоки, які ще не встигли змарніти й збліднути під небом Нової Англії. А вільність і соковитість висловлювань, якими була просякнута мова цих матрон, – більшість із них мала саме такий вигляд, – так само як і гучність їхніх голосів, у наші часи просто злякали б.
– Я вам,
Гіббінс, Енн – мешканка Бостона, засуджена на смерть через звинувачення в чаклунстві. Була страчена 19 червня 1656 року.
Мається на увазі королева Англії Єлизавета I (1533–1603).
