перебив незнайомець, гірко посміхаючись. – Якщо чоловік, про якого ви мені розповіли, дійсно був такий учений, він повинен був усе це заздалегідь передбачити. А чи не скажете ви, хто батько дитини, яку місіс Прин тримає на руках? Немовляті, наскільки я можу бачити, не більше трьох-чотирьох місяців від народження…
– По правді кажучи, приятелю, це так і залишається таємницею, і поки ще не знайшлося мудреця, який міг би розгадати її, – відповів городянин. – Місіс Прин навідріз відмовилася зізнатися, і судді тільки даремно ламали собі голову. Можливо, винуватець саме зараз стоїть серед нас і милується цим сумним видовищем, забувши про те, що Господь його бачить.
– Не завадило б і вченому особисто завітати сюди і зайнятися цією таємницею! – ще раз посміхнувшись, зауважив незнайомець.
– Звичайно, так було б найкраще, якщо тільки він живий, – відповів городянин. – Тому наші массачусетські судді взяли до уваги, що цю молоду і красиву жінку, імовірно, довго спокушали, перш ніж вона зважилася на гріхопадіння, а також те, що чоловік її, мабуть, давно спочиває на морському дні. Саме тому з нею і не вчинили згідно з усією суворістю законів колонії. За такий злочин карають на смерть. Але судді, через свою поблажливість і милосердя, вирішили, що місіс Прин повинна простояти всього-на-всього три години на помості біля ганебного стовпа, а потім до кінця життя носити на грудях знак безчестя.
– Мудрий і милосердний вирок! – промовив незнайомець, задумливо опустивши голову. – Таким чином вона стане ходячою проповіддю про згубність гріха до того часу, поки ганебним знаком не буде відмічена її могила. І все ж мене обурює, що співучасника гріха немає поруч із нею на ешафоті! Але він буде знайдений, можу заприсягтися!
Незнайомець увічливо вклонився товариському городянину, прошепотів кілька слів своєму супутнику-індіанцю, й обидва почали прокладати шлях крізь натовп.
Увесь цей час Естер Прин стояла на помості, не зводячи з незнайомця пильного погляду – настільки пильного і напруженого, що хвилинами увесь інший світ зникав з її очей і вона не бачила нічого, крім цієї людини. Однак побачення з ним віч-на-віч було б, імовірно, ще страшнішим, ніж така зустріч, коли полуденне сонце висвітлювало і палило її палаючі від сорому щоки, на грудях її червонів ганебний знак, а на руках лежало народжене в гріху немовля. При цьому натовп, що зібрався, немов на свято, впритул роздивлявся її обличчя, яке раніше можна було бачити лише в церкві – напівприховане доброчесною вуаллю, а ще при світлі м’якого мерехтіння вогнища, в затишній напівтемряві рідного дому.
І яким би жахливим не було все, що її зараз оточувало, присутність кількох сотень свідків слугувала їй хоч якимось захистом. Краще стояти тут, де їх розділяє натовп, ніж зустрітися віч-на-віч: він, і вона, і нікого більше. Тепер жінка бачила в ганебній церемонії подобу якоря порятунку і боялася тієї хвилини, коли він зникне. Занурена у свої думки, вона не відразу почула голос, що пролунав позаду неї. Голос,
